Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Кричу останні слова і плачу. Гірко та голосно, за дядька вбитого, за сестру скалічену, за братів у кайданах!

Тиша в кімнаті. Дивляться всі на мене і вже по-іншому дивляться.

– І як же ти в охранці залишився? – питає жінка. Ох, як у неї голос змінився! Жодної зверхності, тремтить від хвилювання!

– Дурний був, думав, що тут у нагоді стану! Почав шукати виходи. Знайшов Вигилянського, напросився стежити за ним. Підійшов, розповів, запропонував допомагати! А він розсміявся мені в обличчя! Плюнув і геть нагнав! Кричав на мене, Іудою називав! Бо ж я плебей, селянський син, яка до мене довіра? Я йому кажу про Коритька, що провокатор він, доноси пише до нас у відділок, а Вигилянський мене по обличчю – лясь! Мовляв, мовчи, погань! Не смій наводити тінь на наших товаришів! Ну, звісно ж! Коритько з дворян, хіба може він провокатором бути! А от я – бидло, з холопів, я брехав і прислужував, більше ні на що не здатний! Мало того, що мені не повірив, так ще і Коритьку тому розповів! А Коритько злякався і вбив його!

– Брешеш! Брешеш, сучий сину! – зненацька вибухає студент. – Не смій таке казати! – біжить до мене, однак поручик перестріває його і відштовхує, наче кошеня.

– Не лізь!

Я посміхаюся мляво.

– Не захищайте мене, пане поручику, не захищайте. Нехай ще пан студент дасть мені в зуби, як хотів. Бо хто я – смерд, а він – пан. Має на те право, вищий за мене, а оті балачки про братерство та рівність, це все полова словесна.

– Коритько – мій дядько, і він не провокатор, і не вбивав Вигилянського! – кричить студент.

– Ну так, звісно. Хіба ж твій дядько може бути зрадником? Ви ж біла кістка, у вас такого не має, щоб зраджували. Це я, холоп, у мене дядька вбили, а я служу царю-батюшці, бо смерд, бо ані гордості не маю, ані честі! Ванька!

– Кого ще з провокаторів знаєш? – питає статський радник. Сидів він тихенько та дивився все на мене уважно.

– Нікого. Бо я – холоп, а вони всі – пани. Думаєте, їх благородь мені хоч про когось скаже? Ні! Вони ж такі точно, як і ви. І в зуби теж можуть дати. А довірити хіба чаю принести, чи коньяку, а щоб розповісти – та ніколи. Холоп і є холоп. Смерд огидний. То кінчайте вже скоріше мене, щоб вам не заважав, і боріться далі за щастя народне своїми білими ручками.

– Ти про ручки дарма! Я, коли від поліції переховувався, то два місяці у кузні працював! Гепав молотом! – ображається поручик.

– А я на станку працювати вмію, на токарному! – додає студент.

– Як тебе звати? – питає графиня. Голос у неї приємно схвильований. Гарненька вона, хоч і худа, мабуть, не один по ній сохне.

– Іван. Як і положено. Ванька.

– Ти, Ванько, дурня не валяй, – каже графиня.

– А я і не валяю. Набридло мені все. Не вірите мені, то вбийте мене і забудьте. Це вам неважко.

– Важко тобі повірити, Ваню.

– Звісно, важко. Ви вже треті, кому довірився. Ніхто ще не повірив, всі за провокатора тримали. І ви ж такі самі. – Я знову кривлюся. – Ніколи мені не повірите, бо для вас я був і є чужий. Холоп. Ось і все.

– Розкажи про провокаторів, – каже радник. Він тут найдосвідченіший, і його мозок думками про графиню не забитий. – Когось мусиш знати.

– Професор Сальніков. Він же два роки на нас працює. Не знаю, як його узяли, можливо, за картярські борги. Любить професор у карти перекинутися, а платити нічим. Ось і став на жалування. Бахтін, він – студент. Я чув, що йому не дали бойову групу очолити, ось він і образився, здає потроху. Капустянський, його ви, може, і не знаєте, він з есерів. Цього на содомії спіймали. Щоб не було розголосу, погодився на нас працювати. Ще кількох знаю, але тільки в обличчя і за агентурними прізвиськами. Кажу ж, мені штабс-капітан Мельников так само, як і ви, не довіряє. Хоч я ж йому життя врятував! Коли на Подолі брали ми кількох бундівців, що з Одеси приїхали. При зброї й такі шибайголови, що ого-го! Один вбив поліцейського, потім із каторги втік, зарізавши двох охоронців. Небезпечні люди. Я казав Мельникову, що треба почекати козаків, та куди там, полізли їх благородь. Нагород їм хотілося. Але мене першого послали, а самі за мною вже йшли. Бо я ж хто? Ніхто! Пристрелять мене, іншого візьмуть. Чого мене берегти. Ото вламалися ми до квартири, жидки давай із револьверів пухкати, ми у відповідь, а потім гупнуло щось на підлогу. Дивлюся, а біля штабс-капітана бомба крутиться. Він на неї вирячився і не ворухнеться. Я кинувся під кулі та ногою вибив. Я футбол люблю, гра така англійська. У нас на Осокорках команда є, одного разу першість міста вибороли, перемогли самих англійців із заводу «Арсенал»! Вибив я гранату в сусідню кімнату, там вона і вибухнула. А сам упав на підлогу, а з боку кров хлище. Влучили в мене жидки. Добре, що хоч не вбили, але майже місяць у лікарні пробув. Все думав, що нагородять мене. А потім читаю в газетах, що, виявляється, то Мельников під кулі кинувся і вибив гранату, самотужки одного бундівця убив, а трьох заарештував. За це йому орден і від генерал-губернатора грошова премія. Сім тисяч рублів! І знаєте, скільки Мельников мені дав? Червінець на горілку! Вони ж мене навіть у лікарні не провідали жодного разу! Гроші дали, коли я вже сам до контори причапав. Червінець! Ось моя красна ціна! Червінець! І не копійки більше! То що оце вам, таким поважним людям, зі мною, дешевкою, ляси точити? Стріляйте та займайтеся далі своїми справами.