Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Чую постріл. Ледь чую, бо ж у будівлі, в якій банк, стіни товсті, все приховають. Бачу он кілька людей зупинилося, прислухаються.

– Наче постріл? – питаються.

– Та ні, то я, – кажу і ляскаю батогом по бруківці. Воно і дійсно схоже. Заспокоїлися люди, пішли собі.

Коли виходять графиня і радник із повним саквояжем. Студент на дверях залишився.

– Поїхали, – спокійно наказує радник.

Їдемо. Он бачу і поручика, дійсно за мною слідкував, а зараз тікає. Швиденько відводжу графиню і радника, потім відганяю бричку подалі, швидко перевдягаюся у підворітті. Коли йду, то бачу, як побільшало на вулицях поліції і козаків. Кажуть, що щось пограбували, вже розповідають, що зі стріляниною і вбиті є, та не один. Постріл, значить, один, а вбитих багато. Люблять наші люди язиками чесати.

Заходжу до квартири. Студент вже прийшов, чекають поручика. Далі план такий – передати гроші бойовим групам, щоб ті закупили зброї, а самим залягти на тиждень-другий на дно. Бачу, як студент йде до туалетної кімнати. Вичекав півхвилини, потім йду за ним. По дорозі заходжу на кухню і беру ножа – довгого та гострого. Ось студент виходить, бачить мене, посміхається, а я б’ю його ножем. Ще в селі вмів свиней різати, колієм був, то скажу я вам, що людину зарізати легше. Один удар – і все. Студент сповзає по стіні вже мертвим. Виймаю ножа і повертаюся до кімнати. Там спокійно підходжу до радника зі спини і перерізаю йому горлянку. Графиня кричить, я б’ю її, валю на підлогу і затикаю рот, в’яжу руки. Коли підводжуся, радник у агонії соває ногами по підлозі.

У двері дзвонять. Я відкриваю, поручик дивиться на мене здивовано – мабуть, у крові я забруднився.

– Студент поранений, у нас городовий стріляв, – кажу, – ледве відірвалися від погоні.

Поручик кидається до квартири, я чіпляю його за ногу, він падає, кидаюся зверху, б’ю по потилиці руків’ям свого браунінга. Б’ю, допоки поручик ще сіпається. Потім підводжуся, зачиняю двері, вмиваюся у ванній. Витираю відбитки своїх пальців. Хто зна, а раптом слідчим потім забагнеться робити дактилоскопічні дослідження? Метод сумнівний і новий, але все одно треба бути обережним.

Далі дивлюся на графиню. Все ж красива баба, шкода вбивати. Беру килим, закатую в нього графиню. Перев’язую кінці, щоб не видно було, що всередині. Відчиняю саквояж. Гроші, багато грошей, я стільки ще не бачив разом. Пачки асигнацій!

З килимом на плечі й саквояжем на руці виходжу та зупиняю візника. Потім змінив візника, згодом ще трьох змінюю, щоб заплутати сліди. Заходжу з чорного ходу до Розочки Шпільман.

– Мадам, я чув що ви збираєте овес до Аргентини.

Вона дивиться на мене.

– Ваню, ви ж з охранки, яке вам до того діло?

– Маю я дещо для вас, пані Розо. – Кладу килим на підлогу, розмотую. – Ось. Скільки дасте?

Розочка починає ретельно обдивлятися графиню. Звісно, що то ніяка не графиня, вони ж усі ряджені були.

– Одного зуба немає, – каже Розочка.

– Передні усі цілі, а того, що немає, – не видно, то яка різниця? Вона ще на роялях грати навчена, – набиваю я ціну.

Торгуємося. Розочка неабияка скнара, але я теж не дурень і розумію, що цю білошкіру та ніжну панночку можна продати кудись у закордонний бордель дуже дорого. Нарешті домовляємося. Розочка платить і я йду.

В мене залишилася ще одна справа у маленькій підвальній квартирці неподалік від Бібіковського бульвару. Стукаю у старі, вкриті пухирями старої фарби, двері. Відкриває Войцеховський, колишній професор університету, давно вже звільнений за розповсюдження серед молоді шкідливих думок.

– Ваню? – дивується екс-професор. – Ти що тут робиш?

– Я зробив, – кажу і заходжу. Не люблю на порозі балакати.

– Що зробив? – дивується він, а потім дивиться із зацікавленням. – Що?

– Пам’ятаєш, ти мені про того німця розповідав? Що ото голова в нього боліла, а він про надлюдину торочив.

– Ніцше! – згадує Войцеховський.

– Ага, про Ніцше.

– То й що? Що ти зробив? Ну кажи, не тягни, що?

– Вбив. Чотирьох. Ні за що, – кажу.

– Чотирьох! Вбив! – чомусь радіє Войцеховський, аж слиною з тонких, вкритих брунатною плівкою губ. – І що, відчув? Відчув, як став надлюдиною, що знаходиться поза добром та злом? Га? Ну, кажи, кажи, Ваню! Чотирьох! Ні за що вбив! Це ж просто чудово! Ти відчув? Відчув себе Богом? – він аж витанцьовує переді мною, збуджений та нервовий. Бачу краплю поту, що виступає на його чолі. Він – огидний.

– Ну, Ваню, ну, кажи, розповідай, що відчув? Сподобалося тобі? Крила виросли! Відчув себе боголюдиною! Бо ж ти долями керував! Питання життя та смерті вирішував! Без усяких там обставин! А просто вбивав! Ну, розкажи, Ваню, розкажи, я ж давно про це мріяв! Стати надлюдиною! Але я слабкий, я не міг наважитися! А ти, ти зміг! Ти – сильний, ти – надлюдина, Ваню! Про тебе Ніцше писав, про таких, як ти! Про білявих бестій, що зруйнують цей огидний буржуазний світ! Ваню, вклоняюся тобі, як майбутньому, що виблискує світлом сталевої волі та залізних м’язів! – Войцеховський і дійсно вклоняється мені, ледь руки не цілує. – Що ти відчув, Ваню, ну, кажи, кажи! Я хочу це почути! Коли вбив ні за що? Що почув? Політ? Крила за спиною? Ваню, не мовчи! Що?