Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Навіщо ви, поручику, притягли сюди цього клоуна? – врешті втомлено запитав статський радник.

– Цей екземпляр стежив за мною від самісінького вокзалу, – відповів офіцер. – Я навмисно перевіряв, чи це бува не випадковість, протягнув його ледь не через усе місто. Але цей спритник ходив за мною, приліпився, наче реп’ях до собачого хвоста!

– Поручику, ви брудні калоші зазвичай перед дверима лишаєте, чи несете грязюку просто до дому? – сердито запитала білявка.

– Даруйте? – не зрозумів поручик.

– Поручику, графиня хотіла запитати, чому ви не позбулися цього типа десь дорогою, а приволокли сюди? – із неприхованою зневагою запитав студент.

– Тому що цей тип може дещо знати про речі, які нас цікавлять. І, я маю надію, розповість усе нам. – Поручик дивиться на мене. Я, може, і з села, але у людях розбираюся. Поручик зі студентом у пікіровках за білявку, яку вони «графинею» звуть. Невже насправді графиня? Ти диви, ще не бачив таких бунтівників, щоб і статський радник, і графиня! Он як офіцер зі студентом один на одного дивляться з ненавистю, наче сусідські півні на вулиці, того й дивися, наскочать битися.

– То як, розповіси? – питає в мене офіцерик та посміхається. Револьвер ані на мить із мене не зводить, навіть коли на студента дивиться.

Питання. Розумію, що от якщо зараз не схоплюся за щось, то так і полечу у провалля. Вигадати щось треба, план якийсь карколомний, «хід конем», як любить казати Митрофан Скоробагатько. Несподіване щось, бо мене зараз тільки диво врятує.

– Ні, – кажу я. І кривлюся, наче протухлої камси понюхав.

– Ні? – насміхається офіцерик. – А чому, ні? Невже ти монархіст? За царя-батюшку і життя готовий віддати?

Я ще більше кривлюся. Потім зітхаю.

– Давайте, пане, кінчайте вже мене. Навіщо вся ця вистава? – кажу заморено, дивлюся в бік. Але краєм ока помічаю, що здивувався поручик, та й інші на мене дивляться, не розуміють до чого я веду.

– Думаєш, не зможу вбити тебе? – хизується офіцерик, але якось невпевнено. Мабуть, звик, що в ноги падали, чоботи цілували, щоб врятуватися, а не ось так.

– Зможете, пане, зможете. Краще моїм браунінгом, бо він не хибить. Тільки швидше давайте, не тягніть кота за яйця.

Тиша. Дивляться всі на мене. Здивувалися. Офіцерик, так той навіть розгубився трохи.

– По-перше, я тобі не пан! – аж кричить і голос трохи затремтів. – Для мене всі люди рівні!

– Брешете, – кажу тихо, але всі почули.

– Що? – лютує поручик. – Що ти сказав?

– Брешете ви про рівність.

– Та як ти смієш! – Як підскочить, як дасть мені ляпаса. Вдарив несильно, а по-жіночому якось, але я губу собі закусив. Боляче, однак жити хочеться. Кров заюшила, я її сплюнув на килим.

– Ну ось бачите, – всміхаюся гірко.

– Що? – далі лютує офіцер.

– А те, що ви такі ж як жандармські офіцери. Я що для них, що для вас холоп, кропив’яне насіння, бруд із чистеньких ваших чобіт!

– Що ти мелеш?

– А те що є! Те що сам бачив! Ледь тільки не по-вашому, як одразу кулаком у зуби! Знай, Ванько, своє місце! Отака рівність! Бо ви кажете одне, а робите інше! Кажете, що за народ, за щастя його, за справедливість! А самі народу не довіряєте анітрохи! Вважаєте, що темний народ, не розуміє нічого. Треба його вести, сам не піде! – аж кричу, і всі дивляться на мене, здивовані.

Тиша. Офіцерик он знітився, кусає свій вус, крутить головою.

– Слухай, це тебе в охранці навчили так співати? – поручик вирішив піти в контратаку. А я далі гірко всміхаюся.

– Ага, в охранці! Де ж ще? Хіба ж я міг сам до цього дійти! Я – селянський син! Мене тільки навчити можна, вбити щось у голову, бо сам же нічого не зрозумію, ні до чого не дійду! – я важко дихаю, в очах сльози, кілок у горлянці стає. В кімнаті тиша. От вже не чекали такого. А я далі веду: – Може, і селюк, може, і порох із чобіт ваших начищених, але свою голову на плечах маю! І серце маю! Яке стискається від образи і відчаю! Знаєте, що з моїм дядьком зробили? Га? Борці за народну долю, знаєте? Розстріляли його! Коли в нас у Миколаївці заворушення почалися, щоб землі пан дав, то прислали поліцію спочатку. Вони давай хапати та шмагати! Мужики образилися, за вила схопилися і прогнали поліцію. Тоді солдатів прислали! Люди їх вийшли зустрічати хресним ходом, з іконами та хоругвами, у святкове вбралися, з дітьми йшли, з квітами, бо ж свої хлопці, а їх кулями зустріли! Племінниці моїй око вибили, дивом вижила, калікою стала! Дядька вбили! Зарубали шаблею, наче нехриста, браві наші донські козачки! А двох синів його, братів моїх, Карпа та Федора, до Сибіру, на каторгу, як бунтівників! Ось так! Навіть не поговорили з людьми, а як із худобою, вбивати одразу! Що з холопами балакати, вони тільки по зубах розуміють!