Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

І спрацювало. Засмоктав наживку, наче свиня помиї. Тільки мольберт побачив, одразу пожвавішав скульптор. Дивився, дивився, потім спитав, чи не художник я.

– Художник, – кажу. І давай заливати, що з села сам, талант із народу, розповів, як не взяли мене до училища, бо ж із «кухарчиних дітей», то оце сам намагаюся навчитися.

– Бо як ото у серці щось нудить, то хіба ж можна не писати? Як воно тебе переповнює так, що ось-ось луснеш! – брешу я, знаю, що казати, бо частенько по роботі у всіляких трактирах сиджу, а там же митців, наче собак нерізаних, і кожному, коли вип’є, виговоритися треба.

– Це ж творчість, хлопче, творчість! – аж кричить скульптор, сідає поруч і замовляє ще штоф горілки.

Так ми і зійшлися, поговорили по душах, аж побраталися, я, коли вже побачив, що скульптор розплився, наче масло на сковорідці, спитав, чим він зараз займається.

– Та так, халтура! Грошики заробляю. Оце зроблю замовлення, отримаю платню і зможу три місяці творчості присвятити! Бо це, брате, головне, без цього митцю не можна! Як продаватися часто, як за грошима бігти, то увесь талант просрати можна! – аж кричить скульптор, мабуть, багато про се думав.

Я все киваю-підтакую, далі знов питаю, що за замовлення таке, що це він із Москви (а вимова ж чується) аж до Києва приїхав.

– Та дивне якесь замовлення, – стинає він плечима і кривиться. – Ще такого не було у мене, хоч я вже тридцять років, як скульптурою займаюся.

– А чим воно дивне? – питаю і хитаюся на лавці, наче п’яний як чіп і ось-ось гепну на підлогу.

Я прикидаюся, а скульптор дійсно набрався, але тут озиратися починає навколо, чи ніхто розмову нашу не підслуховує. Але у трактирі народу багато, шумно, хто там що підслухає. То нахиляється скульптор до мене і шепоче ледь чутно:

– Та треба мені відлити царя.

– Кого? – дивуюся я.

– Царя, государя імператора нашого відлити! – шепоче скульптор і очі так вирячив, що ось-ось випадуть.

– Тобто – відлити? – знову дивуюся я, бо ото знаю, що у інтелігентних панів, як пива надудляться, є такий вислів «сходити відлити», це по-людському значить «до вітру». Але до чого тут государ і скульптор до чого?

– З воску відлити, – пояснює московський гість. – Оце зараз форму роблю.

– З воску? Як свічку? – дивуюся я. – Що і з гнітом?

– Та ні, просто з воску, за гніт нічого не казали, – крутить головою скульптор.

– Царя з воску? – про всяк випадок перепитую я.

– Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.

– І на коні?

– Та ні, без коня. Це б задорого було, у замовників і так грошей ледь вистачає. Пішого царя роблю.

– Дива які.

– Та і я ж кажу. Оце б скоріше закінчити із цією дурнею і потім творчістю зайнятися. Я, братіку, про творчість мрію, щоб створювати образи людей із народу і…

Як пішов далі чесати, мабуть, і до ранку балакав, якби не випив ще дві чарчини та під стіл не впав. Відтяг я його до квартири, яку йому знімали, а сам побіг доповідати штабс-капітану Мельникову. Бо надто вже це все дивно, щоб не викликати підозри. Побіг доповідати в околоток.

– Царя, кажеш, із воску? – питає Мельников недовірливо.

– Атож, як є, государя нашого любого у повний ріст замовили.

Штабс-капітан дістав із сейфа штоф коньяку дербентського, налив собі чарку і одним духом випив. Вміє він пити красиво, що тут скажеш. Інша справа, що міри не знає і тоді вже некрасиво може бути, але то справа панська, начальству дозволена.

– Здається, голубе, навішали вони на вуха твої довірливі локшини довгої, – хмикнув Мельников.

– Так перевірте того скульптора, ваше благородіє, – кажу, – йому які резони брехати? Він за гроші на них працює. Сам із того замовлення дивується. Каже, різне бачив, але щоб таке – ніколи.

Замислилися штабс-капітан.

– Можна було б їх усіх із міста вислати в адміністративному порядку, а Залевського ми й так заарештувати можемо за попередні гріхи. Але темна якась це справа, Ваньку, і незрозуміла. Злякаємо ми їх – заляжуть, принишкнуть, а потім знову за своє. Ось полковник Скуратівський, минулого року, як приїхав із Лондона, говорив, що є там музей такий – фігури із воску людей різних відомих – ніби живі вони. Казав – схожість разюча. Тобто роблять таке, роблять.

– А може, Залевський із Карповою дійсно збираються музей відкривати? – питаю.

– Підіпригоро, не ламай дурня! І годі вже мені очі мозолити, – гаркнув Мельников.

Та і сам знаю, що про музей то дурниця. Горбатого могила виправить, а бунтівника – шибениця. Не вірю, щоб він раніше повстання піднімав, а потім музеєм зайнявся. Якась там червивина точно є, тільки знайти її треба.