Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– От чорт! Лайно! – лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.

Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому – цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. – Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!

– Мився, чи що? – питаю, хоча люди у лазнях миються, або у баліях вдома, а не так, що воду з відра на себе лити.

– Ні, не мився. Бо вода холодна, форкав, як кінь! І без мила ж, яке то миття? – Євстахій аж плечима стинає. Ну й дійсно, не те щось.

– Ну, добре. Почекай тут, піду познайомлюся.

Пішов у двір, постукав у двері. Не відчиняють. Ще раз постукав. Тиша. Відступив на крок від дверей, побачив, як фіранка на вікні сіпнулася. Хтось на мене дивився. Потім хазяйка вийшла. Я давай пояснювати, що хочу кімнату зняти, чув, що в неї є. Гучно так балакаю, наче щоб вона почула. Але хочу, аби і той квартирант мене почув. Коли виходить він.

– Все, зайнята кімната, я вчора вселився. – Свіжопоголений, бо ж обличчя засмагле, а шкіра там, де борода була, біла. І кілька порізів видно. Точно, голився він тоді, збривав бороду.

– От прикрість. Ну, зайнято, так зайнято, піду далі шукати, – зітхнув я і подивився винувато на чоловіка, мовляв, вибачався, що потурбував. А насправді роздивився його добре. Хвалитися не буду, але у мене погляд, як у фотографічного апарата. Одного разу вистачить, щоб потім портрет людини у мене завжди у пам’яті був. Обличчя пам’ятати у філерській справі важливо.

Поїхали з Євстахієм до контори, там я засів архів дивиться, щоб по фотографії впізнати, що за птиця до нас залетіла. Що був той чоловік у архіві, сумнівів не мав, бо ж дуже вже в нього погляд вольовий і звички конспіратора. Передивився я усе, а немає його. Вже хотів піти, коли узяв ящик, де були складені картки загиблих бунтівників. Не знаю для чого й узяв, але от буває у мене таке, що ніби керує хтось зсередини. Ось там я його і знайшов!

Читаю: Сергій Залевський, із поляків, революціонер, каторга, втеча до Америки, повстання на Ямайці, де і загинув. А ось і не загинув!

Побіг я з його особовою справою до Мельникова. Той як побачив, аж зрадів.

– Ванько, виграшна це справа! Залевський цей, неабияке цабе, дрібницями не займається. Узяти його під негласне спостереження, та так, щоб як на долоні був!

От ми й узяли. Вісім філерів по цій справі працювало! І Залевський, і гурток, наче під лупою у аптекаря! І дійсно, щось у них відбувалося. По-перше, зібрали в одного з товаришів у підвалі невеличку друкарню. Але прокламацій поки не друкували. Потім замовили десять пудів воску! Ну не свічки ж робити до Різдва! Штабс-капітан спеціалістів розпитав, кажуть, що для жодного виду вибухівки віск не використовується. Тоді для чого?

Далі ще веселіше! Виписали з Москви скульптора! Не зброяра, не хіміка, не печатника, як то завжди у бунтівників бувало, а скульптора! Їх благородь тричі у Москві перевіряв, що, може, скульптор то так, вивіска, а насправді чимось іншим людина займається. Але скульптор той був чоловіком благонадійним, політикою не цікавився, ще й самому генерал-губернатору літній сад оздоблював торік.

Приїхав скульптор, йому зняли майстерню і почав він роботу.

– Нічого не розумію! – казав штабс-капітан Мельников і гилив кулаком по столу. – Зовсім! Що це вони витворяють, із нас знущаються, сучі діти, чи що? Навіщо їм скульптор?

– Не можу знати, пане штабс-капітане! – стинаю я плечима, бо і сам не знаю.

– Так дізнайся!

Ну, як начальство наказало, то треба дізнаватися. Розпитав я Євстахія про те, як той скульптор день проводить.

– Зранку п’є чай, потім десь о дванадцятій приносять йому обід із трактиру Шпалинського, о третій знову чаює, а о сьомій йде в трактир вечеряти та випиває кілька чарок горілки.

– З кимось балакає?

– Та ні, мовчки сидить. П’є та зітхає. Мабуть, сумно йому тут.

Увечері пішов я до трактиру. Там людно було, побачив і скульптора, який у кутку сидів наодинці з графином. Підсів я поруч, сам горілки замовив. Мольберт із фарбами поруч поклав. Мольберт я у конторі узяв. Якось одного революціонера брали, а він, дурень, застрелився. Так його мольберт у нас і залишився. Оце я пилюку з нього протер і узяв. Мовляв, художник.