Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Але все ж хотів би я Жоржа побачити! Подякувати йому, впасти в ноги, руки цілувати за книгу його чудодійну. – Замислююся, знову наливаю. – Я ж його так і уявляю! Красивий, мабуть! Наче лейб-гусарин мальований! Дамам і баришням він подобається, і вони ото біля нього так і в’ються, так і в’ються, наче бджоли біля вишні квітучої! Ото життя! Ех! Давай вип’ємо за великого Жоржа Незабудкіна!

Письменник підсміюється наді мною, але чарку підіймає. Я далі розповідаю, яким уявляю собі Жоржа та його майже райське життя. Письменник стає чомусь все сумнішим.

– Невже ти думаєш, що як людина пише веселі книжки, то вона і сама весела, а як про тілесну любов, так тільки те і робить, що з баришнями у ліжку кувиркається? – питає він у мене.

– Аякже! Ніяк не можна без правди життя в літературі! – кажу я і роблю вираз обличчя якомога тупіший. Але сам вже розумію, що, мабуть, у житті все по-іншому. Ось штабс-капітан Мельников ізволять віршики писати, і все такі сумні, хоч вий – про зашморги та осінь, про нещасне кохання і страждання. А сам же і випити не дурень та бабій неабиякий, ще й анекдоту сороміцького в офіцерській компанії майстер розказати.

– Не так! – дратується письменник. – Зовсім не так!

– Дозвольте не погодитися. Як вас звати? – цікавлюся. Ім’я знати завжди потрібно, але я з тим не поспішав.

– Михайло.

– Прошу, як по батькові, бо не можу так запанібрата письменника по імені звати.

– Опанасович.

– Михайло Опанасович! – у нас на цукровому заводі інженер працює Михайло Опанасович! Культурна людина, журнал «Нива» виписує! Ви теж інженер?

– Ні, я на лікаря вчуся. І пишу трошки.

– Так ви Жоржа Незабудкіна повинні знати! І що ж ви скажете, що він не красень і не улюбленець всього жіноцтва Київської губернії? – не вірю я.

– А ну пішли! – зненацька підхоплюється Михайло.

– Куди?

– Пішли, покажу кому ти руки збирався цілувати.

– Зараз, допити треба!

Довелося трохи посидіти, бо пан письменник ніяк не хотів іти. Аж здалося мені, що дурить він мене. Ну нарешті випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.

– Куди йдемо?

– Та тут неподалік!

Поспішає письменник, збуджений такий. Я і думаю, що, може, запідозрив мене? Чи не погрожує мені небезпека якась? Потім дивлюся, як він хитається, як шепоче щось, і заспокоююся. Такий п’яний, що якби і хотів щось погане вдіяти, то не зміг би. Йшли ми хвилин двадцять, потім зупинилися біля якогось задрипаного доходного дому. Квартири там тісні й темні, люд живе бідовий.

– Підсади, – каже Михайло, який зупинився біля одного з вікон. Дивуюся, але підсадив. – Ага, є, – шепоче Михайло і сплигує. Ледь не впав, я його втримав, бо добряче пісатєль вже зволили набратися з моєю поміччю.

– Тепер дивися на свого кумира, – каже і посміюється.

Заплигнув я на парапет, дивлюся у вікно. Бачу, як за столом сидить дядько якийсь. Йому років під п’ятдесят вже, підтоптаний, у сорочці брудній і щось пише при гасовій лампі.

– Бачиш його? – питає Михайло.

– Кого?

– Жоржа Незабудкіна!

– Жоржа немає! – шепочу. – Якийсь дядько сидить, пише.

– Дурню, то Жорж і є!

– Як Жорж?

Я зліз, стою, тупцюю на місці, наче розгубився.

– Зрозумів тепер? – шепоче Михайло.

– Що?

– Те, що як у кого чого немає, то він про те і пише!

– Як це?

– А так! Ти по темноті й малообразованості своїй ототожнюєш автора із його героєм. А насправді, коли читаєш роман, а там герой перемагає всіх, то це напевно, що автор його малий та кволий, кого і в гімназії, і в університеті усі кривдили. А коли герой – дамський угодник, так це у автора із жінками не щастить!

– Не вірю я, що це Жорж Незабудкін! Він більше на якогось чиновника дрібного схожий!

– Він і є дрібним чиновником, колезький асесор Пробної палати. Одружений, жінка страшна і сварлива, четверо дітей, ледь перебивається родина на його мізерне жалування. А щоб втекти від цієї кошмарної дійсності, він романи еротичні пише.

– Не вірю! – кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.

– Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, – верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.

Зліз я, стою вражений.

– Невже це дійсно він?

– Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? – питає Михайло.