Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Ну я книжок не дуже читаю, часу немає на них. Бо я думаю, що все добре в міру, а коли багато читати, то жодної користі від того немає, а навпаки – одна шкода. От подивлюся на тих паничиків-студентів… Папінька з мамінькою грошей на науку і книжки не шкодують, пилинки з нього здувають, а те щеня невдячне в революціонери йде супроти государя нашого… Звичайно, є книжки корисні та потрібні. Я дві такі прочитав – Святе Письмо та Уложеніє законів Російской імперії о наказаніях адміністративних і уголовних. Оце книги так книги, їх кожному прочитати потрібно.

– То з книгами шкідливими боротися будемо? – наче намацую дно під ногами.

Посміхається їх благородь – значить вгадав я.

– Ну що, Ванько, ми ж люди свої, скажу як є. Книжечка тут у нас одна вийшла, в книгарню потрапила. Не те щоб вона і продавалася добре. Але, як на ту біду – потрапила до рук Пуришкевичу, голові Союзу Михайла-Архангела. А той ґвалт зчинив та й із тією книжкою до обер-прокурора Святійшого Синоду – Побєдоносцева – хто дозволив? А він, щоб відкараскатися від того навіженого, одразу створив департамент по боротьбі з атеїзмом та порнографією на чолі із статс-секретарем Соколовським. А той дурень давай старатися… Скандал на усю імперію роздули, тому тираж миттю весь розлетівся, навіть вилучити з книгарень не встигли. Взагалі, книжечка ця вийшла випадково – цензор запив тоді і з п’яних очей підмахнув не читаючи. А він свояк мій, хоч непутьовий, але все одно родич. Треба допомогти, Ваню, знайти автора цього неподобства. Бо як буде автор, то його шмагатимуть, а не цензора. Як рідного тебе прошу, знайди того писаку. Ось цей непотріб. – Мельников пальчиком якусь книженцію притиснув і посунув по столу. Що ж це за книга така? Узяв я її. «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой» називається, в авторах значиться якийсь Жорж Нєзабудкін. Я почухав потилицю.

– Та тут, ваше благородіє, наче і нескладно. Там же на книжці прізвище писаки зазначене.

Мельников сердито хмикнув.

– Ти, мабуть, думаєш, що розумніший від усіх? То не прізвище, а літературний псевдонім. Ми, було, до видавця, а він кричить, що все законно, книжка підписана цензором і видавати персону автора третім особам забороняє контракт. То знайди ти того бузувіра, що підриває моральні устої нашого суспільства, – каже їх благородь, та так дивно, що і не зрозумієш, чи дійсно йому родича врятувати хочеться, чи просто з автором зустрітися.

– Добре, знайду. Тільки ви ж тойво, книжечку мені дайте.

Дивиться на мене штабс-капітан підозріло.

– Не дам, – крутить головою їх благородь. – Шкідлива вона для людей необразованих.

– Так, ваше благородіє! Собаці поліцейській і то дають щось понюхати, щоб слід узяла! Як же можна шукати автора, коли і книги не читав? – дивуюся я, а самому цікаво, що за твір такий, бо назва хвилююча. Воно, звісно, в цій справі фотографічні картинки краще. Але може, цей Незабудкін неабиякий талант до того має, що словами краще описує, аніж на картинках. Хто зна…

– Гаразд, Ванько, бери. Тільки, щоб ніхто у тебе її не бачив, а по закінченні розслідування, щоб забув усе, що там написано. І повернеш, бо то є речовий доказ!

– Слухаюсь!

Так і отримав я книжку. Почитав її за вечір, а зранку до роботи. Довідався від знайомих двірників, що усякі писаки збираються у ресторані «Ліра», і бігом туди. У ресторані порожньо, лише буфетник стакани витирає. Підсів я до стійки і одразу водочки із бутербродиком за три копійки замовив. Хлопнув стопку і питаюся – чи тут, мовляв, пісатєлі бувають?

– Та тут і збираються, – відповідає буфетник якось не дуже поштиво. – Тільки ти зарано прийшов. Вони по обіді вже злазяться.

– От як цікаво, – кажу, – мабуть, вони люди виховані й благородні?

– Та де там! – лише махнув рукою буфетник. – Благородні теж трапляються, але здебільшого зовсім навпаки. Ось один, такий собі пан Ялиновський, так бокали пивні занадився виносити у своєму саквояжі. А ті ж бокали грошей коштують, власник із платні моєї вираховує. «Не може бути, – кричить, – щоб такий відомий і солідний чоловік та й бокали пивні тирив». А я сам те бачив! Він же не з бідних, поганець, депутат міської думи і в дім самого генерал-губернатора вхожий… І краде бокали, хай йому грець!

– От лихо, – кажу, – але мене більше молоді пісатєлі цікавлять. Надія нашої славетної літератури.

Тут буфетник взагалі скривився, наче гнилого кавуна вкусив.

– Та ті ще гірші, ніяких моральних устоїв. Все норовлять у борг напитися. Водочку хлищуть без закуски, а то ще й обряд йорша вчиняють – водку з пивом змішують. От раніше письменники були – і в коньячку доброму смак знали, і у винах дорогих, а на закуску рябчиків замовляли… Повеселитися вміли культурно, й не напивалися до положення риз. От недавно сам Купрін навідався по старій пам’яті, подивився строго на цю молодьож, махнув мовчки біля стійки стопку коньяку, приложив міцним слівцем і пішов геть, навіть не присів, хоч колись тут частенько бував.