Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А що за шинелька на вас така, Климентію Євграфовичу?

– О, це шинель офіцера бурської армії! Замовляв аж із Парижа! – хвалиться Маєвський, а я подумки міркую, що шинелька не по наших морозах, бо онде як тремтить граф і ховається під теплим кожухом, що є в санях.

– Ось дивіться, що ще в мене є! – хапається він за торбу і починає показувати. – Ніж німецької сталі – дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом! І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?

– Та можна, – знаю я, що у графській флязі завжди щось серйозне є для зігріву. Ковтнув, а там щось дивне. – Самогон, чи що? – питаю і дивуюся, бо нехай мужики на свято таке дудлять, а пани люблять коньяк чи хоча б горілочку очищену.

– Це, Іване Карповичу, віскі.

– Хто?

– Віскі, напій такий американський, його всі ковбої та інші герої, що воюють з індіанцями, п’ють.

– На самогон схоже.

– Та ну ви що, ви смак розберіть! Тільки одразу не ковтайте, а погойдайте у роті.

Ось так Маєвський з фляги набрали і щоками водять, наче зуби полощуть. Ну, і я так зробив. І от, знаєте, пішов смак. Наче самогон, а наче і не самогон, таке смачненьке виявилося.

– Ну, як вам?

– Та знаєте, графе, непоганий напій! Наче дубком віє.

– Це віскі у дубових діжках настоюють, – поважно каже граф.

Ото віскі те нам так душу зігріло, що незчулися коли доїхали до Капітанівки. А там на дорозі десяток козаків стоять, рогатку зробили, щоб ніхто не проїхав.

– Хлопці, а не проїздив тут хтось на санях, не з місцевих, міський хтось? – питаю в козаків.

– Міський? Та був учора один. Казав, що продавець посуду. Змерз він дуже, аж трусився весь. Але тут зупинятися не схотів, поїхав до Ромен, – розповів десятник.

– Климентію Євграфовичу, так це ж те саме, про що ви мені й говорили! – дивлюся на графа, а той здивувався, бо не второпає, про що я. – Та ви ж здогадалися, що, може, спільник нападників сам міг на санях пробиратися! Як ви точно вгадали! – це в мене ще з контори звичка, щоб не тільки знайти і розкрити, але й так доповісти, щоб начальство відчуло, наче тільки його старанням і розумом усе зробилося.

– Ага, точно, пригадую, – киває Климентій Євграфович.

– То, мабуть, пошлемо когось до Ромен, пошукати того чоловіка, може, справді причетний він? – так наче вголос розумую, а сам дивлюся на Маєвського.

– Так! Приставе, бери півдесятка козаків і поспішай до Ромен! Пошукай там міщанина на санях, – наказує граф. Ось що-що, а наказувати він уміє. Такий серйозний сидить, одразу видно, зі знаменитого роду, магнат цілий.

– Та де ж його шукати? – трохи перелякано питає пристав. Ох і поліція. Ну хіба ото міг я у конторі таке спитати? За що мені гроші платять, коли я питаю, «де шукати?»? Пристав спитав, а Маєвський на нього дивиться грізно, метикує, що відповісти.

– По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, – навчаю я цього пристава. – І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?

– Так! Швидко!

Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?

– Зараз я спитаю в селян, – кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.

Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.

– Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита. Вдома він?

– Та наче вдома, – каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.

– А чому дорога не почищена?

– А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.

– А слуги як звідти ходять?

– Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.