Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?

– Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? – питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?

– Та розшукують одних. А ти чого злякався?

– Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?

– Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.

Подякував я дядькові, вийшов із хати.

– Ну, що там? – питає Климентій Євграфович.

– Так кажуть, що вдома господар.

Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.

– І що робити? – розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.

– Та доведеться лізти, – я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. – Що передати товаришу вашому?

– Яз вами піду, – каже Маєвський.

– Складний підйом, – попереджаю його.

– Я – сильний! – каже він і хапається за гвинтівку.

– А ось це залиште.

– А що, як там у будинку бунтівники?

– У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.

Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба. Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.

– Зачекайте, – хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. – Не думав, що так важко по снігу!

– Ну, давайте відпочинемо, – кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.

– Ну, ходім, – каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.

Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.

– Володимире! Володимире!

Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.

– Володимире! Це Климентій! – граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.

Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.

– Климентію! Доброго дня! Радий вас бачити! – він казав і кахикав, аж горло дерлося. – Вибачте, що в будинок не запрошую, але захворів я. Застуда, ледь на ногах тримаюся, чхаю та кахикаю. А це ж зараза приставуча, то намагаюся нікого не заразити, навіть кухарці наказав не приходити.

Він знову закахикав, та так, що аж страшно стало, що порветься горло його.

– Чаю з малиною попий. Може, привезти тобі лікаря з Ромен? – схвилювався Климентій Євграфович.

– Та не треба, дякую, я кілька днів відлежуся, і все буде добре. А ви у якійсь справі?

– А, так, – згадує граф, який уже й забув, чого ми прийшли, перейнявся хворобою панича. – Володю, тут дещо сталося.

– Що саме?

– Бунтівники пограбували потяг. Узяли поштовий вагон, забрали купу грошви і вистрибнули біля Чорного гаю. То можуть у будь-який момент завитися.

– Та вони, вже, мабуть, далеко звідси, навіщо їм тут вештатися?

– Ні, дороги перекриті, вони б не встигли втекти. До того ж, у них поранений. Їх троє, два чоловіки та жінка.