Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Жінка? – дивується Боротянський. – Заручниця, чи що?

– Ні, з ними була, теж злочинниця, надзвичайно небезпечна.

– Небезпечна? – панич на те.

– Так, дуже небезпечна, вбила щонайменше двох: одного офіцера і жандарма! – наче у захваті каже Климентій Євграфович. Ну, це у панів буває, люблять вони незвичайних жінок. Чим більше вструже, тим більше їм цікава. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников захопилися колись дівкою, яка отруїла свого дядька-фабриканта, щоб отримати спадок і передати гроші бунтівникам. Інший би тримався від такої подалі, а Мельников усе стогнав та вірші писав. Оце, дивлюся, і Боротянський, як почув про вбитих жінкою, так зацікавився, аж кахикати покинув. А граф продовжує:

– Окрім неї, ще двоє чоловіків, один із них поранений. Вони зараз десь поблизу ховаються, але ми їх знайдемо. Коло звужується, і їм не втекти! Я затягну зашморг на їхній шиї, – каже граф і ногою тупає. – Ці мерзотники заслуговують на шибеницю і на ній скоро опиняться!

Володимир якось ніяково посміхається.

– Ти такий войовничий, Климентію.

– Просто злочинці мусять відповісти! А ти, Володю, будь обережний. Якщо побачиш когось незнайомого, то не ризикуй. Ті негідники озброєні і небезпечні. Вони вбили двох офіцерів і кількох жандармів, ще кількох поранили. В них навіть бомби можуть бути. То не підпускай їх близько, а вбивай на відстані! – Маєвський трусить головою так, наче за ним великий досвід убивств і здаля, і зблизька. Хоча не певен, що він у своєму житті бодай курку зарізав. Але в панів ото буває, що надумають собі бозна-що і далі за тим бозна-чим женуться. Он як ті ж бунтівники, більшість із яких могли жити й горя не знати, бо ж із заможних родин, з освітою. Живи та радій, а вони ні, лізуть, хто на каторгу, а хто й під кулі.

– О Господи! Такі ж тихі краї в нас були! – зітхає Володимир і знову кахикає, переступає голими ногами в капцях.

– Були і будуть, коли я тих мерзотників спіймаю! Оцими руками пристрелю, наче собак скажених! – граф щось зовсім розійшовся, і Володимиру аж якось ніяково через нього.

– Климентію, ти наче якийсь кровожерливий варвар. Менше читай пригодницької літератури.

– До чого тут література? Я – вірний син своєї Вітчизни, завжди на її сторожі! Готовий пролити кров за царя та Вітчизну! – аж кричить Маєвський, вже і мені за нього соромно.

– А у вас зброя є? – питаю я, щоб змінити тему розмови.

– Є. Револьвер та дві рушниці мисливські, покійного батька, – киває Володимир і знову кахикає, потім сякається у носовичок, який все тримає при роті.

– Погано, що ти сам живеш, – це вже авторитетно заявляє Маєвський. – Може б, кількох мужиків попросив пожити? А то будинок далеченько від села.

– Не треба. На вікнах ґрати, двері дубові. Мене два роки тому пограбувати хотіли, то я подбав про безпеку. – Володимир каже і тут уже починає так кахикати, що, здається, всю горлянку собі вирве.

– Ну то добре, Володимире, не буду тримати тебе на холоді. Одужуй, відпочивай, але тримай револьвер під рукою і раптом що, куль не шкодуй. Тих негідників треба вбивати, наче отруйних змій! Каменюкою розбити голову! – граф у захваті від власної войовничості аж кулаки зціпив. Буває, люди крові не бачили, пороху не нюхали, а такі войовничі, наче дикуни, аж дивно. А ще ото справді, начитається книг пригодницьких і сам себе відчуває їх героєм. Наче доросла людина, а як хлопчак.

– Дякую, Климентію. Раптом що, стрілятиму, – і знову кахикає господар.

– Я за день-два заїду, провідаю.

– Та не хвилюйся, Климентію, краще тих бандитів знайди.

– Це вже обов’язково! Всі люди їх шукають, он навіть Іван Карпович приєднався.

– А, це ви ото з хутора Курбани? – дивиться він на мене уважно.

– Так точно, – кажу. – А від застуди картопельки наберіть у чавунок, зваріть, воду злийте, а картоплею подихайте. Або ж до лазні сходіть, то взагалі найкращий варіант.

– Дякую за пораду, – і знову кахикає, аж боляче слухати.

– То підемо ми, щоб ви ще більше не застудилися, – кажу.

Ну, ми і пішли. З гори воно не вгору, скотилися якось, сіли в сани й поїхали на Капітанівку. Там зіткнулися з приставом, якого до Ромен посилали.

– Знайшов міського! У готелі «Мюнхен» номер знімав. На санях приїхав! – доповідає пристав Климентію Євграфовичу, а мене й не помічає наче, бо я ж хто, я – мужик.

– І де він? – вимушений питати я, бо граф трохи розгубилися і дивляться на мене.

– У готелі, – неохоче відповідає пристав.

– Наказ же був арештувати!