Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Графе, нехай гвинтівка полежить, ми ж у безпеці.

– Я читав спогади учасників англо-бурської війни, і вони всі казали, що зброю завжди треба тримати напоготові.

– Правильно, напоготові. Якщо небезпека є. Але зараз яка небезпека? Бунтівники на тридцять козаків не підуть, хіба що божевільні якісь. Слухайте, а як вам поліція оце дозволила козаків очолити? Вони завжди цивільних не люблять.

– Та вони всі в Ромнах розгублені сидять, бо не чекали такого. Та й самі розумієте, що там наша поліція вміє, окрім як гроші трусити з жидів чи штунди, – Маєвський каже тихенько, щоб пристави, які їдуть за санями, не почули. – А тут же таке, то сіли і сидять, очима лупають. Я ж одразу взяв мапу, накреслив план дій і запропонував виконувати його. Ну, вони й погодилися, бо не знали, що робити.

– І який план?

– Ми перевіримо всіх навколишніх землевласників у радіусі двадцяти верст, бо далі злочинці навряд чи встигли втекти. Попередимо про небезпеку. Всі лікарі сповіщені, бо ж один із бунтівників поранений і йому потрібна допомога. Вони нікуди не дінуться! Я візьму їх! – Маєвський киває, рішуче рухає нижньою щелепою і дістає з шинелі револьвер. От же людина, ніяк без зброї не може. Заспокоює вона його, чи що. Я подивився, щоб револьвер був на запобіжнику, а то всяке може бути.

– Графе, а звідки відомо, що саме бунтівники напад скоїли? Може, просто кримінальники якісь? На кшталт тих польських ведмежатників, які, пам’ятаєте, у Ромнах банк пограбували.

– Ні, це політичні. Ти чув, щоб кримінальники з жінками на справу йшли?

– Ну, буває, що жінок підсилають, вони снодійне у вино кинуть, відома схема.

– То ж зовсім інше! А тут жінка сама пройшла у вагон, браунінг наставила, та так впевнено, що жандарми, не діти ж якісь, вимушені були підкоритися. Такі жінки тільки у бунтівників є!

– Ну, графе, воно не все так просто, і різні жінки усюди є. А що поліція каже?

– В поліції теж вважають, що це бунтівники. Бо ніхто не чув, щоб кримінальники з бомбами працювали, а бунтівники – частенько. Дуже досвідчені та зухвалі бунтівники. Серед білого дня пограбувати поштовий вагон! Мабуть, заздалегідь потурбувалися і про схованку, що ось досі не можемо їх знайти! Але знайдемо! Я знаю, як шукати! Під моїм керівництвом зашморг затягнутий і негідникам не втекти!

Маєвський аж підводиться і кланяється, наче не в санях сидить, а на якійсь трибуні, перед натовпом, що заходиться в оплесках.

– Як думаєш, Іване Карповичу, орден мені за це дадуть? Георгія четвертого ступеня?

Дивиться на мене, а я за револьвером слідкую, бо дуже вже мрійлива граф людина, усяке встругнути може.

– А мусять же дати?

– Графе, а вам не здається, що ніхто нападників не чекав? Тобто, може, і чекав, але в іншому місці, – кажу я, щоб не відповідати прямо на запитання Маєвського. Бо це ж дурість якась – ще не спіймати нікого, а вже про ордени мріяти.

– Ви про що, Іване Карповичу? – Климентій Євграфович помітно дратуються, бо ж тільки йому дозволено судження з цього приводу висловлювати.

– А ось самі подивіться. План нападників же був зірваний. Той офіцер утрутився, потім інші підтягнулися, потяг почав гальмувати, і нападникам довелося вистрибувати у сніг раніше, аніж вони планували. Якщо й чекали їх, то далі. Бо ж якби не офіцер, вони б тихенько зістрибнули геть в іншому місці. І втекли б, ніким не помічені. Та випадковість примусила стрибати раніше.

– Тоді хто їх забрав?

– Ось цього не можу знати. Але можна пошукати ті сани, які чекали нападників.

– Всі дороги перекриті!

– На дорогах шукають трьох злочинців із жінкою та пораненим. А ось той, хто чекав і не дочекався, був один. Треба опитати, чи не бачили такого самотнього візника на санях. І він, скоріше за все, не з селян, хтось чужий.

Климентій Євграфович невдоволено закрутили головою. Вони ж уявляли себе великим полководцем, думали, що ото купа прочитаних книг дала такі знання, що він легко знайде злочинців сам, а тут йому якийсь мужик указує. Але ж правду кажу.

– А куди ми зараз їдемо? – спитав я, щоб збити господаря саней з поганих думок.

– До Боротянки. Це останнє село, яке поблизу і яке ми ще не відвідали. Хочу перевірити, чи все у Володі добре, і попередити його.

У Боротянці був будинок Володимира Боротянського, молодого панича, спадкоємця колись славетного та багатого роду, який останнім часом захирів до того, що коли батько Володимира помер від надмірного вживання солодких наливок та гірких настоянок, то сусідам-поміщикам довелося збирати гроші, щоб похорони провести, бо після покійного залишилися самі борги. Невдовзі Володимир повернувся до маєтку і почав там господарювати. Був він до землі не привчений, нічого не розумів, і спочатку дурили його, хто хотів. Але виявився в нього хист до комерції, то поступово не тільки борги віддав, але й заробляти почав і вибився в люди. Климентій Євграфович був давнім товаришем Володимира, як і він, кар’єри на службі побудувати не зміг, повернувся до маєтку, але не за справи взявся, а поринув у нечуваний світ мандрів та пригод. На книжки та журнали витрачав усі скромні доходи з маєтку. Ну, не тільки на це.