Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Климентій Євграфович, хоч і граф, зі старовинного роду, але пихи шляхетської не має, зі мною, простим мужиком, спілкується охоче. Я з ним розмову мав, і він зацікавився, домовилися, що ото я по кожній справі цікавій все, що пам’ятаю, напишу, а він потім ті записки літературно переробить, щоб канфет вийшов, насолода для очей і душі повчання в міру моїх скромних сил.

Ото і писав я, кожного дня від обіду до сутінків. Воно-то спочатку позіхаєш і спати хочеться, а потім як розохотишся, як згадаєш усі подробиці, то куди сон і дівається! Інколи так захоплювався, що аж бігати кімнатою починав, сам із собою балакати, відновлював у пам’яті події, як воно відбувалося і що хто казав. Уляна Гаврилівна спочатку лякалися дуже, що ото розмовляю я сам з собою. До лікаря мені радили з’їздити, а потім звикли, бо я ж не те щоб хату намагався підпалити чи до діжки з капустою залазив та уявляв себе качуром, поводився в іншому сумирно і правильно.

Ну, ось і того дня помахав я лопатою, пообідав добряче картоплею смаженою на салі, з цибулею та яйцями, а до картоплі капуста квашена, грибочки солені, чарочка, все, як то заведено у людей православних. Подякував Уляні Гаврилівні, попросив за годину самовар ставити, бо одразу чай пити не люблю. Пішов до кабінету, сів за стіл і працював. Коли постріли почув. У нас краї тихі, та й для полювання час поганий, бо ж стільки снігу намело, що загрузнеш, а не пройдеш. Але стріляють. Я поліз на горище, де в мене така вежа була невеличка біля димаря, з якої я все навколо бачити міг. Дивлюся у бінокль і бачу, що від шосе до хутора хотіли якісь люди пробитися, але застрягли у снігу, то стріляють, увагу мою привертають. Так наче козаки то, у формі, з гвинтівками. Десятків зо три верхи, і хтось на санях ще приїхав. Що сталося? Чого ось так терміново викликають мене? Хоч не війна? А то кажуть, що буде війна велика в Європі. Я не вірю, бо ж християнські країни, не турки якісь чи азіяти, невже ж не домовляться миром?

Якось схвилювався я і побіг до комори. Там у мене лижі стояли, які я сам зробив на зразок тих, що бачив, коли був у справах служби в Князівстві Фінляндському.

– Іване Карповичу, що сталося? – це Уляна Гаврилівна прибігла. Мабуть, через каліцтво своє та важке дитинство була вона полохлива і завжди чекала найгіршого.

– Зараз поїду дізнаюся. А ти не хвилюйся, піди Ласуню подої. Якщо не повернуся зараз, значить, поїхав у справах. Сама тут господарюй і не панікуй.

Взув лижі й подерся снігом. Лижі широкі, їдуть не швидко, але й у сніг не провалююся. Чую, знову стріляють. Тоді я відповів їм із револьвера, щоб служиві набої казенні не розтринькували. Більше не стріляли, чекали, поки під’їду. Ось вже я поруч, дивлюся, що три десятки козаків, з ними два поліцейських пристави з Ромен і мій знайомий граф Осика-Маєвський у санях сидить. Та не просто в санях, а у формі якійсь мені невідомій, при гвинтівці і з цілою торбою якихось речей. Схвильований, аж тремтить, наче хорт перед полюванням.

– Іване Карповичу! – вистрибнув із саней, біжить до мене, в правій руці гвинтівка, мені аж лячно. Бо серйозна зброя, а граф не дуже-то великий у ній спеціаліст. Якось заряджав удома двостволку мисливську, випадково натиснув на гачок. Добре хоч весь шріт у підлогу пішов.

– Іване Карповичу! – біжить граф, а снігу багато, ступнув, мабуть, у яму, і як упаде! Я аж присів, боявся, що вистрелить.

– Обережно, Климентію Євграфовичу! – попереджаю його, а граф у снігу борсається, все ніяк підвестися не може. Довелося допомогти.

– Доброго дня, – кажу, коли на ноги поставив.

– Доброго дня, Іване Карповичу! – снігом плюється і кричить. – Чи немає у вас на хуторі чужих?

Дивлюся я на нього здивовано.

– Чужих?

– Чужих! Два чоловіки й жінка! Один поранений, дуже небезпечні! То у вас вони? – так верещить, що в мене аж у вухах дзеленчить.

– Будемо брати!

– Климентію Євграфовичу, та ви ж бачите, які кучугури намело. Хто до мене доїде? – дивуюся я цій метушні. – Я он на спеціальних фінських лижах – і то ледь доліз. Самі бачите, який сніг.

Маєвський дивиться на мене здивовано, аж розчаровано трохи.

– То немає чужих?

– Ані чужих, ані своїх, тільки я та Уляна Гаврилівна на хуторі. А що сталося? – киваю я у бік козаків. Давно такого загону не бачив.

– Та потяг учора пограбували неподалік.

– Потяг? Пограбували? – дивуюся я, бо тут же не Кавказ якийсь, щоб ось таке творилося. – Хто?

– Бунтівники. Поштовий вагон узяли, вбили трьох жандармів і двох офіцерів, які у потязі їхали. П’ятьох убили! Оце ми їх шукаємо. Я тільки почув, одразу прибув до Ромен, очолив загін і перевіряю всі села та хутори навколишні. Не втечуть, негідники! Думав, може, до вас заскочили. Ну, раз немає, то поїхали ми далі! Дуже поспішаємо, часу немає! Бо саме мій загін мусить негідників знайти! Саме мій! – у розпалі почуттів як вдарить граф гвинтівкою по землі. Сніг мусив удар пом’якшити, але, мабуть, щось під снігом було, може, льоду шматок, бо аж хруснув приклад, а гвинтівка вистрелила, вистрибнувши з графової руки. Він сам із переляку впав у сніг і закричав дурним голосом. Я гвинтівку вхопив, од гріха подалі, підбіг до Маєвського. Той обличчям у сніг укляк і лежить наче мертвий. Але ж не мертвий, бо якби поранений був, то кров би була, на снігу помітна.