Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Графе, – обережно торкаюся його. Лежить. Тоді я перевернув його. Дивиться на мене, посміхатися починає.

– Іване Карповичу, я вже на небесах? – питає тихенько. Тут козаки, почувши це, як зарегочуть. Було з чого.

– Ні, Климентію Євграфовичу, на землі ви, живі. А зі зброєю треба обережніше. Небезпечна вона штука.

Допоміг я графу підвестися, сніг обтрусив, довів до саней, посадив. Потім плюнув і сам усівся, бо ж відчував, що самотужки може втрапити Маєвський у якусь халепу, хто тоді мої записи рихтувати буде? Та й цікаво якось, що воно відбувається. Набридло мені зі снігом воювати, можна і справою якоюсь зайнятися. Тим більше, що справа он яка. Стрілянина, поштовий вагон пограбували, бунтівники. Хоч і ніхто за це не заплатить, але цікаво до тремтіння у ногах.

– Я, графе, з вами поїду. На хуторі хоч вовком вий, робити немає чого! А тут справа якась, усе ж веселіше.

– А поїхали, Іване Карповичу! Нам досвідчена людина в пригоді стане!

Я лижі у сніг сховав і сів у сани до Климентія Євграфовича.

– На Капітанівку давай, а потім повернемо на Боротянку! – наказав він візнику, і поїхали. На дорозі снігу теж багато було, але трохи вже прибили його подорожні, то хоч якось їхати можна.

Спочатку мовчали граф, тільки головою крутили, мабуть, переймалися зі своєї незграбності. Щоб ото не засмучувався Маєвський, вирішив поговорити з ним. Та й цікаво було ж про бунтівників.

– Климентію Євграфовичу, а що за дива такі, що пограбували потяг, а шукають по селах та хуторах навколишніх?

– Бо достеменно відомо, що злочинці десь тут сховалися, – одразу ж відповідає Маєвський, який завжди охочий побалакати. – Вистрибнули з потяга і втекли. Але недалеко десь. Бо ж і гроші при них, і поранений, і жінка.

– Поранений і жінка?

– Так. Вони утрьох грабували, два чоловіки й жінка. Спланували все добре, видно, що досвідчені злочинці. Як розповідають свідки, жінка постукала до дверей поштового вагона, який останнім був у ешелоні. Оскільки перевозилася велика сума грошей, вагон охороняли четверо жандармів і офіцер. За інструкцією нікого до вагона впускати не мали права, навіть двері відчиняти. Але чомусь відчинили. Мабуть, не чекали, що від жінки небезпека буде. А вона з ридикюля браунінг дамський узяла і до стіни всіх поставила. Офіцер спробував пручатися, так губу йому розбила руків’ям. Той устав. Вона ж запустила поплічників своїх, які всі гроші, що у вагоні були, витягли. Більше ста тисяч рублів асигнаціями, а ще золото і коштовне каміння.

– Багацько, – киваю я.

– Так, улов добрячий. І з тим би уловом вони втекли, але трапилася несподіванка. У передостанньому вагоні їхала компанія офіцерів. Один із них ту даму помітив, сподобалася вона йому. Він спочатку не наважувався, а потім пішов за нею. І ось він заходить до поштового вагона, а там грабіжники вже майже закінчили награбоване вантажити. Офіцер усе зрозумів, але поки з кобурою чикався, застрелили його. Товариші почули стрілянину, прибігли. Бунтівники по них стріляти почали. Офіцери у відповідь, всі ж при зброї. Зчинили цілу війну. Машиніст, коли почув стрілянину, почав гальмувати. А розбійники зістрибнули з вагона в сніг, щоб утекти. Офіцери теж стрибнули, почали переслідування. Тікати злодіям було важко, бо ж снігу багато. До того ж, одного з них вдалося поранити. Але один з нападників кинув бомбу, офіцера вбив, ще кількох поранив. То солдати вимушені були припинити переслідування. Сподівалися, що нападники далеко не втечуть по такому снігу. Але втекли.

– І де ж вони поділися?

– Невідомо. Але точно знаю, що десь вони неподалік, бо ж шляхи швидко були перекриті по всьому повіту і в сусідніх теж. Шляхами вони б не встигли втекти, а поза шляхами, ви самі бачите, не проїдеш. То десь тут вони, чує моє серце, що тут!

– А на мапі можете показати, де все відбувалося? – кажу я, бо помітив у санях мапу.

– Так! Ось, дивіться, – Климентій Євграфович тицяє пальцем у шкіряній рукавиці.

– Ага, це біля Чорного гаю, – киваю я.

– А чому він Чорний?

– Ну, там ялини здебільшого, густий ліс, як усередину зайдеш, так аж темно. Тому й назвали. Може, вони в гайку цьому і сховалися?

– Ні, сліди за гайок вели. Там їх хтось на санях чекав, мабуть, поплічники. Підхопили і повезли. Поліція йшла по сліду, але почало темніти, вітер піднявся, і замело все. Оце сьогодні далі шукаємо, бо ж злочинці зухвалі, озброєні, небезпечні, – Климентій Євграфович знову до гвинтівки потягнувся, так наче за нами три десятки козаків не їде.