Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вчитель уб’є тебе, коли набереться сил! – поклали на стіл, прив’язали міцно і пішли. Темрява у підвалі, вб’ють мене скоро, а мені не страшно анітрохи, навіть весело. Хороша в них бражка була, що отак бадьорила людину. Щось мені думалося, думалося, а потім заснув я. Прокинувся від плачу. Поруч десь. Це та дівчина плакала. Її, мабуть, від бражки попустило, і стало їй страшно.

– Не плач, дівчино, – сказав їй.

– Вб’ють нас! – бідкалася вона.

– Ну, днів кілька ще поживемо.

– Ні, ось-ось вб’ють! Я це відчуваю.

– Головний їхній поранений, а без нього вбивати не будуть. Поживемо ще.

– Вб’ють нас, вб’ють! – і далі плаче. Дитина, що ти хочеш.

– Як ти тут опинилася? – дітей краще відволікти, аніж просити не плакати.

– Я в Сороки йшла, на роботу найматися. Мені там було місце служниці. Дорогою черевик у мене порвався. Я б то і босою дійшла, але в Сороках пани, не могла туди я босоніж прийти. То зайшла я до майстерні, щоб полагодили мені черевик. Наче хороші люди, обіцяли все зробити, поїсти дали, тільки я після того борщу нічого не пам’ятаю. Прокинулася вже тут. Ой Господи, вб’ють нас, вб’ють!

– Давно ти тут?

– Не знаю. Тут же темно, ані ночі, ані дня не видно. Здається, що давно. Тиждень, чи що. Не хочу вмирати, не хочу!

Ну, я теж вмирати не хотів. Смикнувся на столі, але прив’язали мене міцно, не вирвешся. Почав думати. Була надія на телеграму Посульському. Але от він її сьогодні вранці отримав, навіть якщо одразу кинувся їхати, то це ж увечері тільки в Києві буде, а сюди наступного дня по обіді, не раніше прибуде. Вся надія, що Сверстюка я добре зачепив, не швидко він оклигає.

Лежу і відволікаюся думками, щоб як дівчина про смерть не скиглити. Бо від того скиглення жодної користі, сама ганьба. Пам’ятаю, як у Києві на Косому капонірі в 1907 році бунтівників розстрілювали. Тоді всілякі провокатори солдат підбурили на повстання проти правлячого дому. Повстання придушили, а винуватців під суд і до стінки. Так ось біля стінки дехто трясся та ридав, пощади просив, на коліна падав. А деякі стояли спокійно, наче не смерть вийшли прийняти, а повітрям свіжим подихати. І от дивився я на них, розумів, що бунтівники, злочинці, але поважав. Всяко може людина жити, але хоч померти мусить гідно.

– Ой уб’ють мене! – все краялася дівчина.

– Нас уб’ють! – роздратувався я. – Нас!

– А як ви сюди потрапили?

– Та тебе вирішив урятувати, а в результаті й сам пропав, – закрутив я головою, а потім подумав, що, може, це буде мені якимось виправданням, що смерть прийняв, бо хотів допомогти дитині безневинній. Я ж у житті багато чого наробив, і вбивав, і брехав. Воно-то, звісно, не з доброї волі, а зі службової необхідності, але все одно. Навіть сльозу я пустив, коли подумав, що смерть моя буде відпущенням за гріхи мої. Помолився про себе, заспокоївся, бо ж негідно смерть із метушливою душею зустрічати.

Ото так я лежав досить довго, аж до вітру схотілося. Але де той вітер? Лежу, терплю, коли чую голоси на сходах. Ось двері відчинилися, зайшли негідники в білому, під руки Сверстюка ведуть. Мабуть, перемотали йому рани, але все одно слабкий. Двоє братів-ковалів його тримають.

– Не став я чекати довго! Уб’ю тебе зараз! – кричить мені Сверстюк, і очі в нього вогнем пекельним палають. І вб’є ж, мерзотник, уб’є! Завів он пісню мовою своєю собачою, мене підхопили знову і на вже знайомий гак підвісили. Он і жіночки зі срібним тазом і тацею з чарками. Прийму смерть мученицьку, прийму смерть нелюдську. Господи Ісусе, прийми душу мою многогрішну і прости мене; що накоїв я за життя своє безпутне!

Підвішений догори дриґом, на гачку метляюся і в такому вигляді молюся. Наче неподобство якесь, але немає мені іншого виходу, ось тільки так. Останні миті життя мого спливають. Ні про що не шкодую, тільки ганьба, що цим негідникам у руки потрапив.

– Прости мене, Господи, і помилуй! – шепочу ото, а Сверстюк, як зарегоче.

– Дурню! Не простить тебе Господь і не помилує, тому що наш він Бог, а не твій!

– У вас, убивць кривавих, не може Бога бути, у вас лише диявол! – дратуюся я.

– Ні, туша жалюгідна, ні! Бог за нас і Бог наш, бо ми вірні діти його і заслуговуємо на життя вічне тим, що їмо людятинку, м’ясо туш, нижчих істот, таких, як ти! Бо ви – тварини брудні, а ми, люди, створіння чисті! Обранці Божі, бо виконуємо настанови його!

– Нечистій силі служите і в пеклі горітимете! – кричу я в обуренні, бо бачив злодіїв багато, але щоб вони ницість свою Господом прикривали! Оце так зухвальство! – Вічні муки вам за кров людську і душі згублені! Вічні муки!