Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не вбивайте мене! – чую жіночий голос десь за головою, не бачу, хто говорить.

– Лежи ти! – зло відповідає коваль.

– Будь ласка! Не вбивайте! – по голосу чути, дівчина молоденька, перелякана, голос аж тремтить. Мені такі голоси як ножем по серцю, бо одразу згадую я маму свою, яка так само гірко плакала.

– Закрийте їй рота! – дратується коваль.

Якесь мугикання, і дівчину більше не чутно. Мабуть, зав’язали їй рота. Я хвилююся за неї, а потім мені аж холодно стає, бо я остаточно опритомнів і зрозумів, куди втрапив. До самих жорстоких вбивць у руки. Кістки зі слідами зрізаного м’яса, черепи в підвалі, ніж і сім чарок витанцьовують! Дурню! Як міг! Не встиг і полаяти себе, як двері відчинилися, почулися кроки. Око трохи примружив, дивлюся, іде сходами чоловік у ошатному білому вбранні, урочистіший за панотця на великодній службі. В руці тримає ціпок важкий, прикрашений камінням коштовним, що аж виблискує у світлі гасових ламп! Заплющив я око, щоб не помітили. Чую, як підійшов чоловік.

– Ось, принесли ми тушу. Подивися, Вчителю, – каже коваль, так шанобливо, наче до справника звертається чи навіть до губернатора.

– На бричці до вас приїхав, чалим конем? – питає Вчитель, і голос цей я пізнаю, бо це ж господар майстерні, як я думаю – Сверстюк! Тільки тепер балакає не як мужик, а з інтонаціями щонайменше повітового благочинного, а то й єпископа!

– Хороший кінь, Вчителю. На славу кінь!

– Кінь, може, і хороший, а туша – ні, – каже Сверстюк, нахилившись до мене і кілька разів торкнувшись.

– Чому, Вчителю? – дивується коваль.

– Жилавий дуже. Не вжуєш, – каже Сверстюк, і тут він правий, бо за місяці пошуків схуд я так, що сама шкіра, кістки та жили. Не до їжі мені було, щось перехоплю в дорозі й далі їду.

– Та ми його підгодуємо, Вчителю! – тут уже обидва брати почали переконувати. – За три тижні буде як порося в нас! Сала у три пальці!

– Ні! Не підходить він для жертви, поганий, справжня наруга перед Богом, – править своє Сверстюк.

– Але кінь хороший, бричка непогана, – наче просить коваль.

– Ні! – грізно каже Сверстюк. – Краще готуйтеся до завтрашньої Великої жертви, – голос його змінюється, як ото у п’яниці, коли вже тримає він у руці перший кухоль пива.

Чую, як дівчина стогне, а Сверстюк аж крекче поруч, мабуть, мацає.

– Хороша жертва, Господь буде задоволений, – видихнув і пішов, ціпок його постукує по кам’яній підлозі. А я відчуваю, який жах пойняв дівчину, аж бринить той жах у повітрі. Воно й не дивно, я сам злякався, а вона ж – дитя безневинне.

Вже коли зачиняються двері за Сверстюком, коваль зітхає.

– От же не щастить! Одягайте це стерво! – комусь наказує.

– Може, таки вб’ємо? Бо кінь же дуже гарний! – каже його брат.

– Ти ж знаєш, що наказано вбивати тільки жертв. Давайте швидше!

Мене починають одягати, трохи підглядаю, бачу двох брудних та переляканих слуг. Одного сверстюківського, а іншого – братів-ковалів. Де вони їх беруть, таких однакових? Ось вони мене сяк-так одягли, потім у мішок, винесли на гору, на віз поклали, повіз мене коваль. На кузні з братом повернув мене на лавку в кухні, наче я там і спав. Я годину подрімав, а потім наче прокинувся. Вийшов, а брати бричку подають.

– Ох я і заспав, хлопці, наче кінь мені копитом у лоба засвітив! – дивуюся. – Ніколи такого зі мною не бувало, щоб ото сидів-сидів і заснув. Заморився я, чи що?

– Гроші давай, – насупилися невдоволені брати.

Розплатився я і поїхав до Сорок. Там дав телеграму Посульському. Він майже одразу відповів, що вирушає. Далі можна було його просто чекати, але занило в мене серце. Бо згадав я той голос дівчачий із підземелля. Стало її шкода. Бо ж загине християнська душа у лапищах цих негідників. Дитя ще. Ким я буду перед Господом, коли не відверну біду від неї? Як зможу молитися і славити його, коли ото вирощу в себе на серці не червака, а цілу змію боягузтва? Ні, не можна так. То поїхав знову до майстерні. Бричку з Чалим поставив у ярку неподалік, а сам пішки підійшов ближче. Тихо йшов, крався серед кущів. Воно здається тільки, що крастися легко, а насправді теж наука. Був у нас у полку в Туркестані один інородець із Сибіру, мисливець. Той так міг крастися, що поруч із тобою пройде, а ти й не помітиш. У Туркестані з лісами не дуже, а чагарники біля рік величенькі. Так ото пірне в ті чагарники й наче розчиниться, немає його. Як змій проповзе між гілочками, підійде до тебе впритул, а ти нічого і не помітиш. Дуже корисна була людина у розвідці, але прослужив недовго – спився. Дуже вже слабкі сибірські люди до горілки.