Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

За таким боголюбним розумуванням приїхав я до Гадяча, знайшов тамтешню буцегарню. Пригостив сторожа горілкою, розповів, що коней у мене вкрали.

– Мені б ото з конокрадом побалакати, спитати, куди їх продав. Бо ж досі ввижаються, така трійка вороних була!

– Добре, поговориш, тільки ти спочатку зі мною випий! Я сам не можу, бо то ж пияцтво! А з хорошою людиною – то кумпанія! – каже сторож, у самого ніс наче помідор у серпні, очі запухли, видно, що не перший день поспіль добру кумпанію має.

Трохи побалакали, горілки сторож випив, засинати почав, ледь його розштовхав, щоб відвів він мене до Ваньки Порепаного. Той у окремій камері сидів. З побитою мордою. Вже синці сходити почали, на жовті плями переродилися. Побачив мене Ванька і дивиться.

– Ти хто такий? – питає так зухвало і спльовує на підлогу, де і так уже слини калюжа ціла, наче верблюд тут сидить, а не людина. Верблюд – це звірина така азійська, наче кінь, тільки два горби на спині має, їсть колючки, не пити може тиждень і плюється, ніби єхидна якась.

– Тобі, Ваню, в морду дати чи сам ввічливішим станеш? – питаю у нього.

Дивиться він. А я кисет дістаю. Он як у Ваньки очі запалали. Руками потягнувся, видно, що скучив за тютюном.

– Дайте на цигарку, дядьку! Дайте!

– Розкажи мені, Ваню, дещо, і буде тобі тютюн. Домовилися?

– А що розказати? – дивиться на мене підозріло.

– Чув я, що ти у Сверстюка бував. Ось про це і розкажи.

– А навіщо це вам?

– Слухай, хлопче. В мене тютюн, і я тут запитую. А як не хочеш тютюну, то твоя вже справа, – відступаю я до дверей.

– Та зачекайте, зачекайте! Я розповім, розповім!

– Ну, то розповідай.

Дивлюся я на конокрада, кисетом помахую, а з кисета запах іде тютюновий, он аж Ванька слинки ковтає.

– Це минулої весни було. Побачив я на ярмарку в Гадячі панича одного. У того в бричці двоє добрих коней було. Хотів ще там їх украсти, але панич обережний був, слідкував за ними. Увечері поїхав. Був він не місцевий, мусив десь зупинитися на ночівлю. То побіг я за ним. Пішки. Не одну версту пробіг, аж поки панич не звернув до майстерні Сверстюка. Відчинили йому ворота, завели до двору бричку з кіньми. Сам панич усередину зайшов. Я давай чекати. У двір не поліз, бо там же у Сверстюка двоє слуг, справжні бугаї, якби спіймали, так до смерті забили б. Отже чекав я, коли спати всі полягають. Години зо дві довелося почекати, коли чую: вийшов хтось із майстерні, відчинив ворота. Ось і бричка виїхала. Вже темно було, тільки й видно, що тінь якась у бричці. Виїхав на дорогу. Мабуть, панич не схотів ночувати, додому вирішив їхати. Ач, он як наганяє коней. А в мене вже сил не було, щоб далі бігти. Ну, то я схопив каменюку і кинув. Кидаю я добре, то поцілив у візника. Зойкнув той, коні понесли, потім зупинилися. Підбіг я, чую, стогне хтось у бричці. Витягаю його, а тут від місяця світло, і бачу, що не панич! Слуга Сверстюків, тільки одягнений як панич!

– Що за слуга?

– Та у Сверстюка їх двоє було. Німі, страшні, несповна розуму трохи. Завжди ходили у капелюхах, а я коли тягнув, капелюх спав. А там уся голова в шрамах.

– У шрамах?

– Ага, наче ту голову різали!

– Дивно.

– Це ще не дивно. Слугу я з дороги відтягнув, сів на бричку і поїхав. Продав аж на Катеринославщині, повернувся, а тут виявляється, що панич своїх коней з бричкою і не шукав!

– Звідки знаєш?

– А ось знаю! – кривиться він.

– Справник теж у справі? – здогадуюся я.

– Я такого не казав! – лякається Ванька.

– Бачу, що не хочеш ти тютюну! – кажу конокраду, а він ще більше кривиться, наче жаб’ячу цицьку ссе.

– Ну, так, у долі справник. Вкрадеш коней, ще й не продаси, а справник уже тут як тут. Все знає: і що за коні, і якої масті, і скільки приблизно за них дадуть! Ділися, Ваню. Як спіймають мужики, то тебе одного вб’ють, справник і пальцем не поворухне, щоб урятувати. А як гроші, то ділись!

– Багато брав?

– Третину. А за крадених же коней ніколи всю ціну не дадуть! То й половина виходила! А як не даси, то посадить до буцегарні і на каторгу відправить! Ото життя! Тьху!

– А панича ти потім бачив, у якого коней забрав?

– Ні, зник він. Я потім дізнавався. Казали, що гроші при ньому були, і чи то вбили його, чи то сам майнув кудись.

– А сам ти як думаєш?

– Та думаю, що вбили його в майстерні. Цей Сверстюк, він же непростий був.

– Чому це?

– Знаєш, що у нього над воротами вирізано було?

– Що?

– Ніж та сім чарок.

– Ніж та сім чарок?

– Ага. Оце ось ніж посередині стирчить, такий з вигином, татарський, а навколо нього сім чарок наче витанцьовують.