Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні, ми ще не працюємо, вже вибачайте, – крутить головою господар. – За тиждень приїздіть, а поки ні.

– Та боюся, що колесо відвалиться, – сумніваюся я.

– А ви трохи далі у напрямку Сорок проїдьте, там кузня буде. Хороші майстри, все полагодять.

Ну, силоміць не запрешся, поїхав я геть від майстерні. Виїхав на шлях, швидко вже й кузня. Дивлюся, що стара вона, аж у землю вросла. Під’їхав я, дивлюся на ворота, але там жодних позначень, ані ножів, ані чарок.

– Є хто? – питаю.

Коли виходять двоє кремезних чоловіків, і згадую я, що разом зі Сверстюком двоє братів-ковалів зникло.

– Доброго дня, – кажуть.

– Доброго. Подивіться, будь ласка, колесо, щось воно хитається. Чи доїду до Сорок?

– Зараз подивимося. А звідки їдете?

– Та з Катеринослава.

– О, довгий шлях. Ні, не доїдете. Зламається колесо, треба ремонтувати, – кажуть мені. І брешуть же, сучі діти. Я ж знаю, що колесо тільки трохи хитається і верст ще сто пройде.

– Ви поки проходьте, чаю випийте, – кажуть мені ковалі. – Ванька, чаю!

Дивлюся – вискочив якийсь чоловік, одягнений брудно, очі перелякані, на голові капелюх. Махає руками, запрошує до літньої кухні. Вона з каменю складена, як і багато чого тут, бо ж багаті на камінь краї. Добре кухня зроблена, а що одною стіною в горбочок впирається, то і в спеку тут прохолодно. У кухні стіл старовинний, дубовий, на ньому самовар парує. Дивно, думаю, що все тут таке старе. Якщо приїхали нещодавно, мусили тільки будуватися. Хоча могли ж і готове купити.

– У-у, – мугикає до мене Ванька, очима блимає, переляканий якийсь. Показує, що чай можна пити. Приніс меду та хліба білого. Стоїть поруч, в очі заглядає, чим би ще прислужити. Де таких слуг дисциплінованих беруть? Показав йому, що може йти, а він стоїть. Тоді замахнувся на нього, наче вдарити намірявся. Воно як заскиглить, сіпнеться, аж капелюх з голови впав. А там, матінко рідна! Череп поголений і весь у шрамах. Про це я теж чув. Вибіг слуга, я чашку налиту в пічку вилив. Сів із нею, наче п’ю. Коли заходить один із ковалів.

– Що це у вас за слуга дурний такий? Я йому подякувати хотів, а він кричати почав? – дивуюся.

– З дитинства переляканий, не звертайте уваги. Як вам чай?

– Смачний! Я на чаях знаюся, але такого доброго вже давно не пив. Ще чашечку наллю. Як там бричка?

– Та години на дві роботи, не хвилюйтеся.

– І коню їжі дайте.

– Хороший у вас кінь.

– Ага, я його за копійки купив, бо занедбаний був. А зараз хороші гроші мені за нього пропонують, але не продам, бо з Чалим ніяка подорож не страшна.

Налив ще чашку, наче сьорбаю.

– Хліб беріть, мед, – господар пропонує.

– Ага, беру, – намастив добряче, з’їв, чаєм запив. – А куди тут до вітру сходити?

– А в нас туалет є. Тут раніше греки жили, з каменю туалет склали.

Показав мені, де будка, я там швиденько все, що з’їв і випив, виблював. Це я легко вмію. Вийшов, посміхаюся і позіхаю.

– Щось заморився я, мабуть, у затінку полежу.

– Та ви краще в кухні на лаві влягайтеся, щоб ґедзі не заважали.

– Добре, в кухні вляжуся, – кажу і позіхаю, як дурний. Іду до кухні, а в самого аж ноги заплітаються. І не придурююся, а так і є. Перед очима все пливе. Ледь дійшов, упав і як провалився. Не можна було цього робити, але не керував я собою. Потім чую, що говорять наді мною. Очей не розплющую, слухаю. Наче завертають мене у щось, у мішок якийсь.

– Так, раз-два, узяли! – чую голоси ковалів. Узяли вони мене і понесли кудись. Наче на вулицю, там на віз поклали, сіном прикрили.

– Тушу Вчителю покажемо, а потім бричкою та конем займемося, – каже один із братів.

– Хороший кінь! Оце так здобич!

– Головне, щоб на жертву підійшов! Н-н-но!

Затрясся віз по дорозі, мені знову паморочитися почало. Дивуюся, яке міцне снодійне, що трохи ж тільки побуло у шлунку, а вже як схопило. Якби не виблював усе, то спав би зараз, наче немовля після цицьки. І так заснув, бо заколисувало на возі. Прийшов до тями, коли знову мене несли. Сходами, вниз кудись, у прохолоду. Потім розгорнули мене, почали роздягати. Швидко та вміло. Лежу, анічичирк. Бо навіть якби підхопився, так у голові каламутно, що невідомо, чи на ногах би втримався, не те щоб битися з кимось.

– На стіл його! – це один із ковалів. – Покличте Вчителя.

Поклали мене на стіл голого. І тут мені стало страшно. Чи не помилився я? З небезпечними людьми граюся, які жодної хиби не вибачать. Ледь око одне розплющив, бачу, що в підземеллі я. Без вікон, але видно, бо кілька смолоскипів горить. Стіни з дикого каменю, он шафа з ножами та сокирами, у стелі гак міцний. Все як Посульський розповідав. Матір Божа, невже я у самому кублі тих убивць?