Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я, звісно, не так, як той інородець крався, але тихенько. Ані гілочки не тріснуло. Підійшов до паркану, видерся, дивлюся, а біля майстерні ціла купа возів, бричок, тарантасів. Десяток, як не більше. Що це за рада нечестивих у них? І господарів не видно, тільки слуги двором сновигають. Я тихенько переліз через новенький, ще навіть не пофарбований паркан, підібрав лопату у дворі. Поклав спочатку одного слугу, потім другого, а потім і третього – усіх, які були. Затягнув їх до сараю, а сам у нову хату зайшов. Там порожньо, але побачив ляду до підвалу. Відчинив трохи, а там сходи широкі під землю. Пішов ними, двері. Відчинив їх, далі йду, і чується мені наче спів якийсь. Що за спів? Чим далі, тим гучніший. Ще двері, відчинив їх, а там підземелля, де я вже бував.

Тепер освітлена багатьма смолоскипами. І в тій залі співають люди. Визирнув я трохи, бачу, що людей кілька десятків, усі в білому одязі, пританцьовують на місці, руками махають і співають. Невідомою мовою, але урочисто так, наче молитву. Очолює людей Сверстюк, одяг у якого золотом вишитий, а в руках ціпок, дорогоцінним камінням прикрашений. Співають, співають, потім Сверстюк підняв руку, і замовкли всі. Підійшов він до столу, а на ньому дівчина лежить. Мабуть, та сама, що не вбивати її просила. Гола лежить і посміхається, п’яна чи що. Сверстюк іще раз рукою махнув, підбігло двоє братів-ковалів, схопили дівчину за ноги і мотузкою до гака в стелі прив’язали. Вниз головою. За мотузку підняли дівчину так, що голова у неї майже на рівні плечей Сверстюка. А той ударив ціпком по кам’яній підлозі і затягнув якийсь спів. Знову невідомою мовою. Він співає, інші підтягують, а Сверстюк за ціпок узявся і щось робить. Розкручує його зверху. Крутив, крутив, а потім дістав із ціпка ніж. Гострий і кривуватий трохи, як ото над воротами зображений був. Підняв ніж, і аж затремтіли всі голоси. Одна з жіночок підхопила таз срібний, а інша – тацю з чарками, підійшли шанобливо до Сверстюка. А той ціпок відставив убік, узяв лівою рукою дівчину за волосся, відвів її голову, щоб шию добре видно було, а правою ніж до горлянки приставив. А дівчина – ні щоб злякатися – розсміялася. Точно п’яна. Чимось напоїли, негідники!

Ото я стояв, очима лупав, а потім наче блискавкою мене вразило! От зараз Сверстюк дівчині горлянку переріже і зцідить кров, наче зі свині. У срібний таз. А потім з нього срібні чарки кров’ю набиратимуть і питимуть, нехристі! Зараз уб’є дівчину, дитину чиюсь! Тут вихопив я револьвер і вистрелив у Сверстюка. Нечасто таке траплялося зі мною, щоб спочатку зробив, а потім подумав, що ж далі. Але тоді рятувати треба було дівчину, не до роздумів було. Поцілив Сверстюка, той скрикнув і впав, а негідники в білому на мене вирячилися. Мить мовчання, а я вже знаю, що в таких ситуаціях хто перший діяти почне, за тим і перемога.

– Руки догори! Всім стояти! – револьвером тицяю і побіг до «білих». Натовп розступився, я до дівчини, підхопив ніж, який Сверстюк дістав, перерізав мотузку, зняв з гака.

– Узяти його! – це Сверстюк хрипить, якого «білі» з підлоги підняли і тримають під руки.

– Стріляти буду! – кажу, а дівчину на плече собі поклав. Зараз із нею втекти, негідників цих у підвалі зачинити і бігти подалі.

– У револьвері сім набоїв. Один постріл ти вже зробив. То залишилося шість, а нас тут дивись скільки! – посміхається Сверстюк і має рацію, бо їх тут кілька десятків і не голіруч усі, а з сокирами, з ножами.

– Ну, хто перший на смерть? – зухвало посміхаюся я, бо тут як із собаками, не можна показувати, що злякався.

– Схопити його! – кричить Сверстюк, і натовп зривається на мене. Треба було одразу Сверстюка добивати, не здогадався я. Кинулися на мене, три постріли встиг зробити, усіма поцілив, коли збили мене з ніг і почали бити. В руках у них сокири та ножі, швиденько б мене пошинкували, наче капусту. Та пощастило.

– Не вбивати його! Не вбивати! – це знов Сверстюк. Слухають його, бо відступили, прибрали зброю від мене. Лежу скривавлений, бо ж устигли трохи порізати, іроди.

– Зв’язати його! Я сам візьму його кров!

Зв’язали мене, так-сяк рани перемотали, щоб кров’ю не зійшов, поклали на стіл, стали заливати у рот бражку. Як не кахкав, а наковтався, і стало мені не так страшно. Наче в тумані бачив, як підвісили мене за ноги до стелі, туди, де дівчина була, як підійшов до мене Сверстюк із ножем, щось там заспівав, узяв лівою рукою за волосся, а правою ніж тримав, поклав його на шию мені і впав зненацька. Заслаб, бо ж я його і перший раз поцілив, і другий, коли стріляв. Не смертельно, але два кульових поранення – це не жарт. Віднесли Сверстюка кудись, а потім і мене з гачка зняли.