Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Але на потяг устиг? – здогадуюся я.

– Та встиг. Біг пероном, як ото клоун. Шампань в одній руці, корзинка з тістечками в іншій, букет у зубах. У перший вагон ледь застрибнув. То довелося через весь потяг плентатися, бо ж наш вагон останній був. По дорозі мене та жінка перестріла. Посміхнулася, коли шампань та букетик побачила. Попросила передати ротмістру, що зараз підійде. Я їй хотів сказати, що не треба, що за інструкцією і мене вже хлопці мусять не пускати, не відчиняти двері до самого Кременчука. Але ж дивлюся на неї й розумію, що забув наш ротмістр про всі інструкції, така вона гарна. От не повірите, ну янголятко якесь!

– Вона сама була чи з кимось їхала?

– Підходила сама, а у вагоні сиділа поруч із двома чоловіками. Я на них тоді й уваги не звернув, тільки на неї дивився. Так замріявся, що аж перечепився, коли йшов. Ледь шампань не розбив. Потім вже уважніше йшов. Постукав у двері нашого вагона, мені сам ротмістр відчинив. Напахчений, очі палають, які там у біса інструкції. Ото так при дверях і стояв, наче швейцар. Навіть не замикав їх. Коли прийшла красуня. Він їй вклонився, запросив до вагону й одразу провів до секретної кімнати.

– Куди?

– До секретної кімнати. Поштовий вагон на дві частини розділений. В одній охорона, тобто ми, а в іншій – гроші, поштові відправлення. Секретна кімната мусить бути зачинена, заходити до неї не можна не те що стороннім, але й охороні! А ротмістр узяв і завів туди гостю! Чую, як шампанське відкоркував, щось там заливає далі, потім двері до кімнати зачинив. Ми з хлопцями сидимо, тільки головами крутимо, що зовсім ротмістр наш берега пустився. У нього ж жінка – донька полковника, характерна баба, як дізнається, на порох зітре! Куди лізе дурень? Але ж мовчимо, бо тільки слово поперек скажи йому, як одразу кулаком у зуби пригощає. Сидимо тихенько, слухаємо, як колеса стукають, коли наче щось упало в секретній кімнаті. Ну, мабуть, розійшлися голубки, то ми й не здивувалися. Коли виходить із кімнати та жінка і в руках тримає браунінг. Невеличкий такий, наче іграшковий. Каже, щоб ми руки підняли і до стіни ставали. Ну, ми всі отетеріли, бо всякого чекали, але не такого. Я аж не повірив спочатку, думав, що ввижається мені, бо воно ж таке, як янголятко, а тут браунінгом погрожує. Я так обережно кажу, щоб поверталися до пана ротмістра і не дуріли, а вона мені по зубах рукояттю браунінга. Така ж тендітна, а як вдарила, я і впав. Усі губи розбила. І браунінг до голови мені наставила, сказала, щоб не дурів я. Куди вже дуріти? Стали ми з хлопцями до стінки обличчями, як жінка і наказала. Я краєм ока встиг помітити, що ротмістр наш на підлозі в секретній кімнаті лежить. Зі скривавленим обличчям і зв’язаний.

– Якщо хоч хтось рипнеться, вмить отримає кулю! – сказала нам жіночка. І такий уже голос у неї янгольський, прямо мед. Оце так! Вона мені губи розбила, а я про голос її думаю. Кажу ж, надзвичайна жіночка! Вона підійшла до дверей, двічі постукала. Їй відповіли. Вона двері відчинила, запустила до вагона двох чоловіків. Один чорнявий такий, трохи на жида схожий, а інший – білявий. З револьверами вони і з валізою. Кинулися одразу до секретної кімнати. Вивантажили там усі гроші і коштовності з ящиків до валізи, з якої вивалили цілу купу газет пом’ятих.

– Газети – це щоб здавалося, що валіза повна? – здогадуюся я.

– Так точно. Ото вони забрали все і сіли перекурити.

– Перекурити? – дивуюся я. – Не тікали одразу?

– Ні, не тікали. Сидять, цигарки курять, спокійні такі. В мене б уже серце від хвилювання вискочило, а ці наче не потяг грабують, а до театру прийшли. Курять мовчки, потім чорнявий до вікна поліз.

– Поліз до вікна? – не дуже розумію я.

– Так, у нас же вагон не звичайний, вікно лише одне, під стелею, заґратоване. Ото в нього чорнявий і дивився, стіл підставив, щоб зручно було.

– А що він видивлявся?

– А бозна. Наче чекали на щось. Хоча що там чекати, коли самі поля навколо? Сидять ото, ще по одній цигарці запалили, жінка, до речі, теж! Така ж, наче янголятко, а курила що той ломовий! Я ото краєм ока дивився, а мені чорнявий по мордасах дав, прикрикнув, щоб стояли під стіною й анічичирк. Стоїмо, звісно, проти револьверів не підеш. Коли той чорнявий каже: «Чорний гай – за двадцять хвилин». І почали збиратися.

– Він сказав, що Чорний гай за двадцять хвилин буде?

– Ні, Чорний гай уже почався. Він же уздовж залізниці тягнеться, довгенько. Ми вже попід ним їхали. Чорнявий почав нас із хлопцями заводити до секретної кімнати, мабуть, хотіли нас там зачинити. А тут прийшов офіцер.