Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Чекав, думаєш?

– Чекав! Звідки ж інакше тим саням узятися? Ми по слідах пішли, але ближче до вечора вітер почався, завірюха така, що нічого не видно. Мусили повертатися до потяга. А коли зранку пішли, то сліди вже геть замело всі. Бозна-куди вони поділися. Є цигарка?

– Є, пригощайся! – я-то сам не курю, але завжди при собі маю, бо немає кращого способу потоваришувати з простими людьми, аніж пригостити тютюном.

– Куди світ котиться? Та жінка, по ній же видно, що панна, шкіра біленька, ручки ніжні, важкої роботи не знала, а пішла у бунтівники. От навіщо то їй? Людей убивати? А потім до Сибіру чапати?

– З жиру собаки казяться. Багато у панів часу вільного і не треба на життя заробляти, то й дуріють з неробства, у бунтівники йдуть, – кажу я, як мене самого в охоронному відділенні вчили, коли пояснювали, звідки вороги государя з’являються. Але сам відчуваю, що не дуже-то й вірю в те, що кажу. Бо ж справді багато є такого в нашому рідному Отєчєстві, що виправити треба, змінити та покращити, і бунтівники не тільки дурниці балакають, коли про ці недоліки розповідають. Тільки не слухають їх. Не те що їх, навіть мене, вірного служаку, не слухають, бо хто я такий – мужик.

Хоч вірте, хоч ні, але тільки ото я подумав крамолу сю, як забігають до лікарні поліцейські. Десяток, не менше, і з ними сам пристав.

– Арештувати зрадника! – кричить і на пораненого жандарма вказує. Той аж цигарку випустив з переляку. – Як ти міг зрадити своїх товаришів та командира! – і як дасть кулаком. У ті самі розбиті губи, жандарм аж покотився. Оченята вирячив, нічого не розуміє. А я й не дивуюся зовсім. Бо ж треба місцевим щось доповідати до Петербурга, а що доповідати, коли зухвалих грабіжників не знайшли, навіть на слід не натрапили? Коли ворогів не знайшли, треба своїх бити, шукати винних. Ось із цього жандарма зробити цапа-відбувайла. Хоча це ротмістр у всьому винний, але ротмістр – офіцер, до того ж загинув героїчно, хто дозволить його пам’ять паплюжити? Інша справа – жандарм цей, простий мужик без зв’язків і грошей. Ото його крайнім і зроблять. Що з власної волі бігав у ресторан за шампанем, потім провів ту дівку до вагона і допоміг нападникам. Жандарм спочатку не погодиться, своє буде казати, але потім зламають його, все підпише, ще й розповість подробиці, як його бунтівники завербували. Це ж із панами цяцькаються, про закони пам’ятають і заборону тортур, а з нижніми чинами кулак у зуби – і вся розмова. Бо мужик, ніхто за нього не заступиться.

І знову, хоч вірте, хоч ні, а тільки оце подумав нову крамолу, як справник мене помітив та як тицьне пальцем, наче то багнет, яким він проштрикнути мене хоче.

– І цього взяти! Він – провокатор!

Кидається поліція до мене.

– Ваша благородь, на яких підставах? – аж трохи отетерів я, бо настала моя черга дивуватися. Така в нас країна, що рано чи пізно, а здивуватися доведеться. – За що? – кричу.

А мене кулаком у живіт, руки вивернули, обшукують, наче волоцюгу якогось чи конокрада.

– Револьвер знайшли! Бунтівник! – аж кричать поліцейські. Вони з Полтави, мене не знають, думають, що просто мужик.

– Дурні, подивіться, що на револьвері написано! – кричу їм. А там викарбувано, що це подарунок Київського охоронного відділення за вірну службу, і герб державний.

– Ваша благородь, він з охранки! – лякаються поліцейські і відсахуються від мене, наче від нечистої сили. Все ж таки є повага до нашої контори.

– Документ покажи! – хвилюється і сам поліцмейстер, бо ж охоронне відділення – установа серйозна, її краще зайвий раз не чіпати.

– Я у відставці… – починаю, було, я.

– У холодну, потім розберемося! – закричав із полегшенням справник і втік. Поліцейські стоять, дивляться на мене.

– Іване Карповичу, – вже на «ви» зі мною, рук не крутять, по кишенях не нишпорять. – Ми розуміємо все, але наказ є наказ.

Ось так опинився я у холодній. Аж сам собі не вірив. Тобто кілька разів у холодній я бував, але виключно по справах служби, коли треба було терміново щось довідатися. А от щоб просто туди потрапити! Такого не чекав. А ще звернув увагу, що халепа ця трапилася зі мною одразу після того, як крамольні думки в голові моїй з’явилися. Може, це Господь Бог мене вчить, що не треба дурниці всякі думати супроти правлячого дому? Не знаю.

З поваги посадили мене в окрему камеру, принесли на нари матрац і кілька ковдр, вибачилися, що холоднувато. Потім вечерю принесли. І маленький клаптик паперу. «Іване Карповичу, намагаюся Вас витягнути. А язик Ваш – ворог Ваш. Г-ф». Міг би Климентій Євграфович і не підписуватися, почерк його нерівний, наче хтось літери налякав і ось-ось розлетяться вони на всі боки, я й так упізнав. Поїв, ліг, у ковдри закутався і почав над справою думати, куди ж могли бунтівники сховатися.