Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Звідки він узявся?

– А їх ціла кумпанія їхала, кудись на південь. Я коли в Ромнах у ресторан бігав, то бачив їх, як вони шампань докупляли, хоча вже були добренькі. І я чув, як той офіцер розповідав товаришам, що зустрів надзвичайну феміну, з якою неодмінно познайомиться. Мабуть, потім пішов її шукати у вагонах, весь потяг пройшов, аж нарешті до нашого вагона причапав. І ось тут, уявляєш, картина. Нас примусили руки за голову поскладати, заводять у секретну кімнату, а тут офіцер, посмішка на все обличчя, в одній руці пляшка шампаню, в іншій коробка цукерок. Потім, як побачив нас, то очима залупав.

– Зачекай, а що, нападники двері у вагон не зачинили?

– Ні, забули, мабуть. Значить, стоїть офіцер, бачить морду мою скривавлену, руки за головою і потроху починає дотумкувати, що ж воно відбувається. Кидає цукерки, вони у нього в правій руці були, хапається за револьвер на боці. А нападники на нього тільки дивляться. Не чекали. Мабуть, були впевнені, що зачинили двері, а тут цей із шампанем та цукерками. Він уже майже вихопив револьвер, коли та жінка його застрелила.

– Жінка? – дивуюся я.

– Жінка. Скажена дівка! Вона ж браунінг свій іграшковий з рук не випускала. Двічі поцілила, але офіцеру пощастило, що одна з куль у пляшку з шампанем влучила. То він вибігти встиг і закричати. Його затягнули, дострелили, але товариші офіцерові почули постріли, прибігли. Нападники давай стріляти, офіцери теж не барилися, почалася справжня війна. Ми з хлопцями попадали на підлогу, лежимо і Богу молимося, щоб не поцілили в нас. А там кулі гудуть, наче бджоли у садку. Потім чуємо, гальмує потяг. Мабуть, машиніст постріли почув. Бунтівники сперечатися почали. Чорнявий кричав, що рано ще стрибати, а білявий, що як потяг зупиниться, то не втечуть. Виламали двері й зістрибнули. Жінка теж, навіть не вагалася, кажу ж, чорт, а не баба! І валізу прихопили з собою, в якій гроші та інше. Потяг ще проїхав трохи і зупинився. У вагон офіцери заскочили. Дивлюся, нашого одного вбили. Куля прямо в голову поцілила, не пощастило. Розв’язали ми ротмістра, він розумів, що тепер йому суд і ганьба, тільки кров’ю спокутувати можна, то схопив револьвер і побіг за злочинцями. Офіцери теж, бо хотіли за товариша помститися. Ну і ми, бо ж люди служиві. Вистрибнули і біжимо по рейках. Легко бігти, бо сніг почищений. Але тільки кілька кроків убік – і вже по пояс у снігу, а то й по груди. Бунтівники вбік узяли, хотіли до гаю дістатися. І зав’язли. Ми до них, а вони давай стріляти. Ротмістра нашого першим і вбили, бо ж він від розпачу навіть від куль не ховався, бідолаха. Отак-от відповів за ганьбу свою.

Служивий зітхає, на очах у нього з’являється сльоза.

– Брате, а чи немає в тебе випити, пом’янути ротмістра нашого? – питає він і ледь не плаче.

– Дістану, ти розказуй, що там далі, а я дістану.

– Та не можу говорити, сльози заважають, – і як заплаче, наче дитина, у якої льодяник забрали.

Довелося збігати вициганити у медсестри трохи спирту, бо бачу, що інакше справи не буде. Як випив боєць, так трохи і заспокоївся.

– Як ротмістра вбило нашого, то вже під кулі ніхто лізти не хотів. Залягли, пострілюємо, так думаємо, що дочекаємося допомоги і візьмемо цих негідників тепленькими. До того ж, поранили ми одного з нападників, білявого, у плече, коли до гаю він біг. Чутно було, як скрикнув. Зовсім ми заспокоїлися, бо вже точно нікуди не втечуть. А тут та жінка кричати почала. Лаяти нас, боягузами називати, що не хочемо на чесний бій виходити. Нас-то як не називай, лише в піч не став, а офіцери образилися. Не протверезіли ще, мабуть. І пішли в атаку! Чесне слово! Ну що за дурні? – він перелякано дивиться на мене, бо розуміє, що ляпнув зайве.

– Та не хвилюйся, я ж теж із нижчих чинів, розумію. То що далі було?

– А далі бунтівники підпустили офіцерів поближче, а потім бонбу кинули. Як вибухне! Двох убили, інші зачманіли, попадали. А бунтівники тікати. До гаю того. А ми ж і стріляти не можемо, бо боїмося по офіцерах влучити. Коли вже нападники до гаю забігали, ми зробили кілька пострілів, але не влучили.

– Поранений теж біг?

– Ні, його інший тягнув.

– По такому снігу?

– Ага. Сам не знаю, як вони до гаю пробилися. І жінка ж із ними. Теж дерлася. Офіцери спробували далі переслідувати, але нападники стріляти почали, примусили залягти. Довелося чекати, поки на дрезинах допомога не підійде. Тоді вже пішли до гаю.

– Це до Чорного?

– Ага, Чорний. Ми по слідах ішли, бачили, що один бунтівник пораненого ніс, а жінка валізу з грошима по снігу тягла. От вони вийшли з гайка, а далі хтось їх чекав на санях. Підхопив і поїхав.