Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ага, чудовий ніж, – узяв я цю цяцю, роздивився з усіх боків, щоб граф побачив моє захоплення. – А зараз дозвольте мені додому відбути, поспішаю.

– Давайте підвезу. Я тут іще сокиру німецьку купив. Чудо-сокира! – хвалиться граф, у якого на путнє щось ніколи грошей немає, а на забавки різні – повно. – І сірники фосфорні, які хоч у дощ, хоч у сніг, та хоч у самій воді загоряються!

Ледь від графа відкараскався і побіг собі. Звісно, не на хутір, а до лісопильні, яка на околиці Ромен була. Знайшов господаря.

– Доброго дня, пам’ятаєте, підвозили мене?

– Пам’ятаю, – дивиться здивовано.

– Ви казали, що на Чорний гай не втовпишся на купівлю. А хто його взяти хоче?

– А навіщо вам?

– Я Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого?

– Ви? – дивується господар. Ну, воно не дивно, що дивується, бо я ж три доби у холодній просидів, вийшов м’ятий та неголений, наче волоцюга якийсь.

– Я, я. Справу одну розслідую. То хто на Чорний гай претендує?

– Та хто, пан з Боротянки. Він же вже багацько гаїв звів. Знайомства у нього в губернії, знає, до кого зайти і кому дати. Я теж не дурний, та тільки пану приємніше від пана брати, а не від мужика. Ось і пливуть до нього гаї.

– Як думаєте, він перед купівлею гайок би подивився?

– Обов’язково, і не один раз! Боротянський хоч і панич, але хитрий і торгуватися вміє краще за жида. Десять разів усе обдивиться, всі недоліки знайде, ціну зіб’є, всі жили витягне, поки купить. Не обдуриш його. А гайок же хороший. Такий він не віддасть. Тим більше ж і поруч із ним.

– Чого ж поруч? Через Капітанівку там верст двадцять п’ять до Чорного гаю.

– Тю, а навіщо йому через Капітанівку? Він з пагорба свого скотиться і прямо поїде.

– Так там дороги немає, я мапу дивився.

– Бо там болота. Влітку справді не проїдеш, навіть не пройдеш пішки. А взимку, як підмерзне все, так там шлях чудовий. Навпростець верст десять, не більше.

– Дякую, допомогли.

– Іване Карповичу, а ви мені допоможете? – дивиться власник лісопильні на мене.

– У чому?

– Та дива у мене вдома кояться, – каже він якось непевно.

– Що за дива?

– Золото зникає.

– Як так?

– Домовик начебто краде.

– Домовик?

– Більш нема кому. Як не сховаю, а знайде і забере частину! – зітхає дядько.

– Може, з домашніх хто?

– Та ну що ви! Я ж ховаю, коли наодинці. І кожного допитував. Я брехню чую – не вони. Домовик. Він золото нюхом чує, то де б я не сховав, усюди знайде. Можете цю справу розплутати?

– Можу, тільки не зараз. А вам таке пораджу – купіть у крамниці кілечко найдешевше, попросіть пофарбувати його в золото і сховайте. Подивимося, чи домовик ваш тільки на золото нюх має, чи на все, що блищить.

– А далі що?

– А далі те кілечко неодмінно випливе, і дізнаєтеся ви про домовика свого. Ну, а як не вийде, тоді вже я за справу візьмуся.

Подякував я дядькові й побіг далі. На виїзді з Ромен підібрав мене Петро Заремба, знайомий селянин з Капітанівки. Торгував у місті салом, оце повертався.

– Доброго здоров’ячка, Іване Карповичу, – каже Петро.

– І вам не хворіти.

– Кажуть, вас до холодної закрили?

– Закрили.

– Що творять! Поважну людину, наче цигана якогось!

– То з переляку. Он яке пограбування гучне, всіх тут з пантелику збило. А що, кажуть, знайшли грабіжників?

– Та наче знайшли, тільки дивно якось. Оце на базарі сьогодні балакали люди, що бунтівники наче є, а грошей при них немає. А там же багацько з поштового вагона взяли.

– Може, сховати встигли?

– Так хату перевірили. До того ж жінка не білява, а чорнява.

– У перуці була, коли грабували.

– І жінок дві.

– Ну, може, одна чекала десь?

– А чоловіків – троє.

– Удвох чекали.

– А той, що поранений, так у причинне місце.

– Що? – я аж підхопився на санях.

– В мене сало брав фельдшер з лікарні, так казав, що сам бачив.

– Як причинне місце, коли в спину поранили! Ближче до плеча! – аж скрикую я. Це ж усі, хто переслідував, бачили!

– До того ж, фельдшер каже, що поранення наче й не від кулі, а так, як ножем.

– Ножем? Причинне місце? – нічого не розумію я.

– Та ось так кажуть, що це скопці були. Новачка до себе прийняли, ото обчикрижили, як капусту восени, але рана загоювалася погано, покликали фельдшера. А той у поліцію доніс. Прискочили й арештували їх. Кажуть, що вони потяг пограбували, хоч їх того дня в Лебедині бачили. Дива якісь.

– Ага, якось багато дивного, – киваю, а сам посміхаюся.

– Давайте я до хутора вас підвезу, – пропонує Петро.