Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Вже знав я, що мусив їх підхопити спільник на санях. Але він їх не дочекався, хоч чекав довго, аж: змерз. Тільки от чому не втік одразу, як постріли почув? Ще ж і бомба вибухнула! Або дуже відданий, чекав до останнього, а може, і не почув пострілів. За Чорним гаєм пагорби високі, лісом поросли, могли звуки пострілів притлумити, що й не почув спільник. Бог із ним, але от де розбійники інші сани взяли? Може, випадково хто проїздив? Але хто там їздити буде у таку пору? Дороги там немає, поруч не живе ніхто. Інколи їздили люди у Чорний гай тетер постріляти. Але по такому снігу яке полювання? Ні. Лежу я, мапу пригадую, але жодної причини, щоб було чого людині туди їхати, не знаходжу. Ну, добре, нехай от селянин якийсь приїхав до лісу дров украсти. Та він би, тільки постріли почув, так дременув, що тільки й бачили. Однак хтось, навіть почувши постріли, а потім і вибух, не втік, залишився, а потім ще підпустив бунтівників до себе, дозволив у сани сісти. От хто це міг бути?

Довго сушив собі голову, аж поки заснув. І уві сні приснився мені чомусь Володимир Боротянський, що кахикав собі в хустинку. Вранці я про це згадав і здивувався. Різні сни сняться, буває і дурниця якась. Полежав, сніданок принесли. Якраз наминав картоплю варену з салом та огірком соленим, коли пригадав дещо. Що Володимир той увесь час носовик біля обличчя тримав, наче прикривав. Я таке вже бачив раз, коли їх благородію якийсь кінногвардієць губи розбив після суперечки в будинку розпусти. Губи набрякли, стали наче вареники, то Мельников їх і прикривав. Може, й у Володимира губи розбиті? Тільки хто б це міг зробити? Ложку кинув і сиджу. Потім підхопився. Три кроки від стіни до стіни, ходжу.

– Іване Карповичу, чи не сподобався вам сніданок? Моя жінка готувала! – заглядає стражник холодної, який добре мене знає, бо сам з Капітанівки родом.

– Сподобався, дякую і тобі, і жінці твоїй, – сів, доїв, уже коли чай пив, то стало все мені більш-менш зрозуміло. Підхопився я – і ну в двері стукати.

– Що, Іване Карповичу? – прибігли поліцейські, місцеві, роменські.

– Передайте начальству вашому, що я знаю, де бунтівники ховаються!

– А їх спіймали вже, – кажуть мені.

– Що? Де? – я аж очі вилупив, бо таких новин не чекав.

– У Лебедині.

– У Лебедині? – я і сів. Як Лебедин, чому Лебедин? До Лебедина ж далеко, і як вони туди потрапили? Навіть якби одразу поїхали туди, не встигли б до перекриття доріг! А в обхід доріг по такому снігу не встружеш!

Знову я у двері постукав.

– Хлопці, а де їх затримали хоч?

– Та у сектантів якихось.

І тут посміхнувся я і заспокоївся. Бо от чого ніколи не бувало, так щоб бунтівники з сектантами разом були. Не любили один одного і трималися завжди подалі, хоч і ті, і сі – вороги імперії. А що тепер ось бунтівників у них знайшли, то нічого дивного. Сектанти завжди крайні, ось їх і прихопили. Головне зараз перед Петербургом відзвітуватися, що знайдені бунтівники. Потім виявиться, що не вони, але то потім. Тоді вже і шум навколо пограбування вщухне, а може, і самих нападників знайдуть. Хоча ні, не знайдуть, бо не знають, де шукати. А я знав. Та пробув у холодній аж три дні, поки мене граф не витягнув.

– Я б сам і не вдіяв нічого, бо губернатор на вас дуже розлючений. Але Олексій Посульський свої зв’язки задіяв. Ви його знаєте?

– Трохи, – посміхаюся, а сам згадую те моє полювання на людожерів. Аж не віриться, що справді то було. – Дякую, що не забули.

– Ні, не забули. А бунтівників схопили. Без мене, – зітхає граф і в розпачі крутить головою. – Я ж їх так схопити хотів! Щоб у газетах написали!

Він такий нещасний, ледь не плаче. Ото про газети в нього манія прямо якась. Хоче в газети потрапити. Я так навпаки вважаю, що краще в газети не потрапляти, бо там або про жертви злочинів пишуть, або шкандалі якісь, або некролог. В біса воно треба? Ото таке кажу графу, а він тільки головою крутить.

– Не вчіть мене, Іване Карповичу, краще самі обережніші будьте. А то і так у губернії у вас вже репутація поганенька. Ледь не за бунтівника мають.

– Буду обережним, Климентію Євграфовичу. Дуже вам вдячний, а ще можна прохання до вас?

– Яке? – дивиться з-під очей насуплених.

– А ото ви ніж показували, з німецької сталі. Можна його у вас попросити на кілька днів?

– Ніж? А що, сподобався? – одразу всміхнувся Маєвський, наче я йому грошей дав, почав длубатися у своїй торбині, яку завжди носив із собою. Чого в тій торбині тільки немає! Купа всього, наче в перекупки на базарі. – Ось! Прекрасний інструмент! Два леза, шило, консервний ніж, терпужок, пінцет, штопор! Хіба не диво?