Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

Моїм друзям Тетяні Кравчук та Віктору Корнійчуку.

У романтичних іноземних фільмах дівчата часто впускають на підлогу стоси паперів або просто вміст своїх сумочок, нахиляються й ніби ненавмисно зіштовхуються лобами з чарівними принцами. Потім обоє розтирають забиті місця та чарівно посміхаються, ще не цілком розуміючи, що то і є доля. Зважаючи на стан паркету в довжелезному коридорі нашого відділу, я була потенційною жертвою такого банального сюжету. Втім, не маючи жодних ілюзій щодо принців, яких у цьому коридорі можна здибати, та зовсім не бажаючи зламати собі карк через якусь дурницю, я міцно тримала під пахвою чималий рулон креслень та уважно дивилася під ноги.

Якщо за всіма правилами, то варто було б ще трохи почекати, поки рулони сфальцюють, тобто гарненько складуть за розміром на спеціальній машині, але часу на це не було. Я глянула на годинник і навіть не стала по-підлабузницькому канючити, аби саме мої креслення потрапили в ту машину першими. Тепер хотілося якнайшвидше здихатися тих здоровенних аркушів, роздрукованих на новому кольоровому принтері, не знаю вже з якої спроби: то шрифти не читалися, то лінії були не тієї товщини… Але зусилля виявилися не марними — зараз кожне креслення мало вигляд демонстраційного матеріалу досить високої якості. Отже, з завданням я, здається, впоралася, і на конференції за кордоном керівництво гордо продемонструє, яку продукцію може видавати наша контора. Не гіршу за інші аналогічні фірми, а може, й кращу. Принаймні, зовні.

Коли я вийшла з ліфта, побачила нашого вельмишановного начальника в оточенні такого собі натовпу робітників, що зранку тинялися коридором, поки остаточно вирішувалося питання, які саме приміщення ремонтуватимуться в першу чергу. Сенс робіт полягав у переобладнанні кабінетів радянського типу на цілком сучасні офіси з тим, щоб надалі здавати їх орендарям.

Із діалекту я миттєво визначила, що робітники — земляки мої, з Прикарпаття. О, ця рідна вимова! Неначе бабуся по голівці погладила. Нічого не вдієш, така вже я сентиментальна.

Натовп нібито мітингував. Я зупинилася, вдаючи, що не в змозі відчинити собі дверей, бо саме поправляю креслення, які ось-ось вислизнуть із-під пахви. Насправді ж було просто цікаво, чого це робітники такі схвильовані, особливо старший, до якого решта зверталися шанобливо — «дядьку Степане». Не те, щоб я була такою вже цікавою Хвеською, що не пропускає жодних коридорних чуток, але ж так рідко останнім часом у нас траплялися позаштатні ситуації…

Я підійшла ще на кілька кроків і розчула щось про ртуть, потім про те, що бригада в таких умовах працювати не буде, бо тут усім начхати на людей. Начальник невдоволено глянув на мене та ще на кількох співробітників, які повиходили на галас:

— У вас що, роботи нема? Розходьтеся по робочих місцях!

Отакої! Шеф навіть не помітив, що я гордо тримала під рукою довгоочікувані креслення. А ще сьогодні зранку вони становили його щастя, і протягом дня він вже тричі цікавився, чи встигнемо все підготувати на вечір. Я пішла геть. Неприємно, коли на тебе ні за що ні про що отак просто нагримають.

Мабуть, щось серйозне трапилося, бо ж іще годину тому Віктор Степанович був усміхненим, навіть жартував зі мною, хоча й нервував трішки через ті самі креслення. Взагалі шеф рідко підвищував голос. Кажуть, що міг і виматюкати когось, але ж не при людях і лише за діло. Подейкували навіть, що це вияв надзвичайної довіри, бо таким чином вказувати на недоліки та прорахунки в роботі наш начальник дозволяв собі лише людям із найближчого оточення. Я про таке й не мріяла, якщо про подібне взагалі можна мріяти.

І ще мені не подобається, коли місце, де проходить значна частина мого життя, іменується «робочим». По суті, це дійсно так, але яка ж безвихідь оселяється в душі, коли хтось каже «робоче місце». Ніби ти в стійлі чи за конвеєром і з хустиною в цяточку на голові. Щоденно ходиш собі на роботу, не замислюєшся, що заробляєш на хліб, а так просто ходиш — за звичкою, чи що. А потім хтось візьме та скаже, щоб ти йшла на «робоче місце», і враз стає себе шкода, бо розумієш: це на все життя, до самої пенсії. Після пенсії робочого місця не буде, але яке життя після пенсії?

Але я все-таки повернулась на своє законне робоче місце та взялася оформляти документи до тих самих горезвісних креслень. Бо ж усе не так просто — треба їх іще підписати у всіх, хто доклав руку до роботи, та віднести в палітурну, щоб їх там переплели.