Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

— Що там написано? — спитала я.

— Написано, щоб забрали додому, — стурбовано промимрив собі під носа Рома.

Мама мого коханого колись викладала в технікумі французьку, полюбляла спілкуватися з сином такими ось цидулками — щоб він також вивчав мову. Якось їй навіть запропонували поїхати до Франції чи то на якийсь семінар, чи просто для обміну досвідом із вивчення мови іноземцями. Ми з Ромою дуже за неї раділи, розглядали закордонний паспорт із французькою візою, та комусь нагорі спало на думку, що логічніше буде відрядити до Франції молодого викладача, що й було втілено в життя. Лідія Дмитрівна посумувала, але мусила оговтатись і повернутись до улюбленої справи — вирощування садових та городніх культур. Краще б репетиторством заробляла. Але учнів вона брала рідко — лише якщо вже дуже хтось просив зі знайомих. Весь час забирала дача. Навіть взимку вона чогось їздила провідувати свою ділянку. Казала, що зайці розплодилися, дерева гризуть.

Ми ще потинялися подвір’ям, позаглядали у вікна. Рома підняв драбину, яка валялася в кущах, і приставив до стіни. І тут побачили сусідку, що ходила зустрічати до електрички дочку з онуками. Сусідка, вгледівши нас, прискорила ходу, наче ми збиралися втікати, але діти й сумки заважали їй, тому здаля вигукнула:

— Ромо, яке нещастя, ваша мама, мабуть, ногу зламала! Полізла по груші, драбина зсунулась, і вона впала. Повезли бідолашну в Київ до травмопункту, добре, що Петрович на машині був. Вам додзвонитися не могли… — жінка полізла в кишеню по клаптик газети, де був записаний київський телефон сусіда, який мав знати, де саме перебуває Лідія Дмитрівна.

Оце відпочили! Рома розгублено дивився на драбину, яку колись сам змайстрував.

— Ось тобі й парижанка! — скрушно мовив він.

— Яка парижанка? — спитала я, не розуміючи.

— Груша називається «парижанка», сорт такий. Мама ним дуже тішиться.

Із мого мобільного Рома почав дзвонити чоловіку, що повіз маму в місто, та на свій домашній номер — раптом Лідії Дмитрівні вже наклали гіпс та доправили її додому. Але ні там, ні там до телефону не підходили.

Ми зайшли на сусідню вулицю до баби Галі, моєї сусідки по будинку, яка вже з місяць безвиїзно жила на дачі. Заміський будинок в баби Галі з’явилася зовсім недавно: «по наводці» Лідії Дмитрівни його було куплено за частину грошей від продажу старовинних сережок із сапфірами.

Баба Галя про хатинку за містом мріяла давно, може й все життя, та стала її власницею в авральному порядку тільки місяць тому. Ділянка ця ще недавно була цілковито занедбана: заросла буйними бур’янами, дикими чагарниками та обліпихою. Але сили для надання їй цивілізованого вигляду, видно, дрімали до часу, а тепер саме вирвалися на волю. Як то кажуть, джина випустили з пляшки. На даний момент заклопотана баба Галя в бейсболці та камуфляжних штанях боролася з обліпихою, котра, як їй і належить, була дійсно обліплена ягодами. Від Роминої мами бабця швидко перейняла моду на камуфляжний одяг. Сучасно й вигідно, з якого боку не глянь. Моя потенційна свекруха вже кілька років не вилазила з камуфляжу, може, через це вигляд мала молодший, ніж її подруги-однолітки. Якось я сфотографувала Лідію Дмитрівну в камуфляжному «прикиді» з плетеним кошиком груш і сусідським мастифом. Пес у цуценячому віці хворів на рахіт, камуфляжний однострій старезний, а кошик от-от розсиплеться. Проте фотка вийшла настільки виразною, що можна було б навіть на якийсь конкурс відправити. Вона тепер у рамочці стоїть у Роми за склом книжкової шафи, я завжди милуюся на свою роботу, коли буваю в нього.

Ось покришки бабі Галі й згодяться, не везти ж їх назад.

Побачивши нас, Баба Галя заголосила:

— Ой лишенько, що ж це тепер буде, хто ж упорається з врожаєм?

Рому цей бік питання не цікавив зовсім, він сказав, що баба Галя, коли її ласка, може хазяйнувати на маминій ділянці, як вважає за потрібне, бо у нас із ним на боротьбу з врожаями часу не заплановано. Старенька несказанно зраділа. Як же вона любила город і землю! Навіть мала план щодо продажу на базарчику біля метро надлишків вирощеного, але до цього було ще далеченько.

Що ж, нам залишалося повертатись у місто й шукати Лідію Дмитрівну в лікарні. Вже по дорозі на електричку нас наздогнала сусідка — нагадала, щоб забрали гарбуза, бо вкрадуть. Мовляв, Ромина мама цілий тиждень говорила про те, як ми заберемо це стигле щастя в Київ. Навіть уже сидячи в машині, Лідія Дмитрівна умовляла сусіда забрати гарбуза в багажник, та не вийшло. По-перше — сусід не зміг зрушити з місця диво-ягоду, а по-друге — не зачинився б багажник.