Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

Хотіла б я подивитися в очі тому божевільному злодію, що міг би котити у темряві свою здобич кудись на базар чи в комору, ласо облизуючись. Сидячі на ґанку, ми з Ромою почали думати, що ж робити з гарбузом. Не вигадали нічого кращого, як витягти з госпблоку зелену тачку, закотити на неї диво природи та й просуватися до електрички. Тачка — це знахідка, тачка — це якесь там чергове диво світу. Кажуть, соціалізм будували здебільшого за допомогою тачок. Те саме можна сказати й про дачі. Поки ми йшли вуличкою, зі своїх маєтків мовчки виходили знайомі та незнайомі сусіди, вони проводжали нас сумними поглядами. Очевидно, хтось із них уже пройшов цей етап, а ми були для них на самому його початку. Якась руда дівчинка, побачивши нас, заплакала. Ми ж наївно вважали, що головне — дістатись Києва, а там вже якось та буде.

Приміський перон був, хоч і не такий пожвавлений, як вечорами у вихідні, але й не пустий. Бажаючих втекти з дачі до міських переваг цивілізації теж виявилося чимало, що, з першого погляду, трохи й дивувало. Очевидно, якщо довго живеш на природі — в якийсь момент нестерпно хочеться в душ, і навпаки — якщо цілий тиждень працюєш у місті, не замислюючись про переваги цивілізації, рано чи пізно настане момент, коли перед сном нестерпно захочеться скупатися в бруднуватому озерці та скуштувати задимленого шашличка.

Коли поруч зупинився вагон, ми зрозуміли, що потрапити всередину буде не так уже й просто. Тобто, якось впхатися ми зможемо, але таким чином цілковито перегородимо шлях до виходу та входу половині вагону. Трохи порозмисливши, вирішили перелізти через колію і їхати у зворотній бік, де людей набагато менше, що й зробили. Через зупинку вийшли, знову перейшли через рейки, досить скоро підійшла електричка в бік Києва. Сяк-так потрапивши у вагон, ми були дуже горді, що так мудро вчинили.

Чи треба казати, що увага пасажирів цілого вагону була прикована спочатку до нашого багажа, а потім уже до нас. Передчуваючи цікавість до нашої поклажі, на пероні ми заздалегідь замаскували гарбуза привезеними газетами, та під час посадки вони не втрималися на об’єкті, й тепер гарбуз лежав на тачці голий та беззахисний.

Маленькі дітки кричали: «Ріпка!» — і просилися посидіти на ній, навіть черга невеличка утворилася. Якась старенька перехрестилась і сказала, що це американці намішали через космос хімії, щоб ми всі отруїлися і повмирали, а вони тоді прийдуть і захоплять нашу країну, а депутати їм поможуть. Можна було б організувати дискусію з цього приводу, та якось не хотілося. Лисуватий дядечко хотів записати наш телефон, щоб обміняти свої дефіцитні кущі, назви яких я не запам’ятала, на насіння нашого гарбуза. Кущі мали якісь дивовижні властивості та, очевидно, саме входили в моду. Боронь Боже — екзотики з нас досить. І тільки на пероні в Дарниці ми остаточно зрозуміли, в яку халепу втрапили.

Твердий київський перон під ногами — це ще не перемога, а тільки половина шляху, і не найтяжча, як виявилося. Тачка з гарбузом у таксі не влазила, водій лише покрутив пальцем біля скроні. А ще насувалася злива. Люди бігли хто до автобуса, хто ловив таксі, тільки ми приречено рухалися назустріч зливі, вдаючи, що нам до цього байдуже. Я старанно відганяла підступну думку залишати Рому сам-на-сам із проблемою.

Страшенно хотілося відстати на кілька кроків, або, навпаки, йти трохи попереду, вдаючи, що з Ромою не знайома та не маю до гарбуза жодного стосунку. Але то було б підло з мого боку, це була б справжня зрада й демонстрація моєї закомплексованості. Він і без того через маму переймається. І я йшла поруч, гордо дивлячись у вічі всім тим, хто на бігу все ж встигав звернути увагу на нашу химерну здобич: «Дивіться, люди, ми разом долаємо труднощі життя, і мені по цимбалах, що я тут чекаю на зливу разом із таким огидним дивом селекції!»

До метро нас не впустили — хто б сумнівався, що може бути інакше. Світ такий жорстокий. Тоді Рома згадав про однокласника, який мав мікроавтобус і возив ним кудись продукти. Додзвонився до нього, назвав адресу нашого тимчасового пристановища, для чого довелося вибігти під дощ і визначитися з номером будинку, в арці якого ми переховувалися. Слава непорушній шкільній дружбі на віки вічні! А поки що гарбуз викликав у мене якісь неприємні почуття — огиду, чи що? Його ще слід було підняти до мене чи до Роми в квартиру, а крім цього, якось повернути тачку на дачу. Потім, коли злива скінчилася, друг подзвонив і вибачився, що приїхати по нас не зможе — йому треба було терміново шефа кудись везти, а на це мало піти години зо дві. Подивившись одне на одного та не промовивши жодного слова, ми покотили тачку до найближчих кущів і там її покинули, а самі, злодійкувато озираючись, побігли в напрямку метро, наче той гарбуз міг за нами гнатися. Якось мусили тепер викручуватися перед Лідією Дмитрівною, та нічого не вдієш.