Ксенія Циганчук - Кубик Рубіка

© К. А. Циганчук, 2020

© І. М. Дубровський, ілюстрації, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Харків. Субота, 14 вересня 2019 року. 08:31

Вуличний кіт кинувся під ноги, налякавши її мало не до смерті. Важко дихаючи й усе ще тримаючись за серце, жінка провела поглядом тварину, яка, не менш злякана, чимдуж віддалялася.

– Еще черного кота мне не хватало! – стиха сказала собі спересердя. – Откуда это он так убегает? – зацікавилася, хоч насправді прекрасно знала відповідь: кіт вибіг із двору її нового будинку, легко пролізши крізь поіржавілий кований паркан.

Очевидно, несподівана гостя ненароком потривожила його, коли спробувала відчинити скрипучу огорожу.

Жінка озирнулася і поглянула на старий особняк. Через зарості на подвір’ї він видавався ще похмурішим. Обдертий, занедбаний… Дім відчайдушно потребував ремонту. Чоловікові цей будинок припав до вподоби, і він відразу придбав його, коли ріелторка повідомила про зниження вартості. Двоповерховий, з високими стелями та напівовальними великими вікнами зверху. Ліпнину на фасаді та білі колони, що вивищувалися аж до даху, її чоловік вважав найголовнішими окрасами. А ще балкони, зроблені півколом і прикрашені білою балюстрадою. По центру під дахом розмістилася величезна імітація гербу: два амури з обох боків, що немов стоять на захисті. Для поціновувачів старої архітектури – неймовірна краса.

І все б нічого, тільки їй тут страшенно не подобалося. Якась неприємна аура, чи що? Вона ніколи не почувала себе комфортно в будинках з історією. Ні, не тому, що вірить у привидів, якраз навпаки. Проте в цьому місці хтось довгий час мешкав, переживав найрізноманітніші події свого життя і, з великою імовірністю, колись хтось тут помер. А якщо саме тому цей будинок і вирішили продати?

Прихід сюди Дарія Миколаївна відтягувала стільки, скільки могла. Якщо точніше – майже два місяці. Чоловік купив будинок і поїхав до Києва залагоджувати інші справи. Але скоро повернеться. Вона ж пообіцяла за його відсутності роздивитися й подумати про ремонт та дизайн. Сам він таким займатися не любив, а Дарія навпаки – двадцять років пропрацювала дизайнером і вважалася однією з кращих у місті. Тож кому, як не їй?

Час нарешті роздивитися нову власність.

Повз пройшов молодий хлопець, із цікавістю зиркнувши на нову господиню. Наскільки було відомо Дарії, приміщення довгий час стояло без господарів саме через надто високу ціну. Жінка провела незнайомця поглядом, ще раз роздивилася порожню вулицю: кілька житлових будинків у занедбаному стані, зо два в повністю розваленому. І це попри те, що територія майже в центрі. Пошукала поглядом кота: мов крізь землю провалився.

«Надо было хоть детей с собой взять», – несподівано спало надумку. Але ті солодко відсипалися після тижня ранкових університетських занять, тож насправді вона б ніколи не наважилася їх будити.

Скрипнули ворота, і Дарія зайшла на територію. Увесь інший світ відразу залишився позаду: тут панувала неприродна тиша. Різкий вітер жбурнув в обличчя пил і рано опале листя. Прочистивши очі й відкашлявшись, знову роздивилася. Порожньо. Вночі їй погано спалося, та тільки зараз вона усвідомила: причина – небажання йти сюди. Знову серйозно подумалося, що варто було почекати, поки прокинуться діти. Тим паче, вони хотіли піти.

Асфальт на подвір’ї геть не пасував до старовинного будинку. Хіба тим, що теж давній і побитий. Зовсім поряд почувся шум, і вона різко зупинилася. Горобець на дереві. І ще один. Птахи кілька разів цвірінькнули й полетіли. Ці живі створіння зовсім не пасували мертвій тиші та якійсь моторошній атмосфері.

«И заросли эти нужно будет посрезать», – зазначила подумки.

Ще раз уважно роздивилася довкола, загорнулася сильніше в пальтечко (вітер сьогодні холодний, як ніколи) й рішуче попрямувала до входу. Ключ у замку знехотя повернувся, і вже за мить вона нарешті потрапила в нову оселю.