Ксенія Циганчук - Кубик Рубіка

– Тут, – гордо промовила Людка, зупинившись біля старих неакуратно пофарбованих коричневою фарбою дверей.

– Та ми добре пам’ятаємо, де ти живеш. Відчиняй давай, – наказав Андрій.

Помешкання – однокімнатна занедбана квартирка з вилинялими жовтими шпалерами. Єдине, що завжди дивувало Власту в дизайні (якщо це можна назвати дизайном), – платівки-міньйони [1] Платівки-міньйони – платівки діаметром 17,5 см. на стінах. А ще – приклеєне до стіни маленьке фото Януковича з якогось журналу. Щоправда, наполовину зідране.

Патрульні ледь стримувалися, аби не затулити носи рукою: тут, очевидно, ніколи не провітрювали, тож запахи найрізноманітніші. До смороду таких осель неможливо звикнути.

– Показуй свого Діда Мороза, – скомандував Андрій.

З крихітного коридору патрульні відразу потрапили до єдиної кімнати. Як і минулого разу, речі розкидані, хоч у помешканні є шафа. Неакуратність – звична річ в оселі алкоголіків і наркоманів. Насправді ця кватира Власті здавалася доволі непоганою. Згадати хоча б ту, в якій жив брат Камілли Пасічник [2] Вбивство Камілли Пасічник – справа Єгора Скляра та Власти Коваль, яку вони розслідують у другій книзі поліцейського детективу «Убивця з підземелля» (засновано на реальних подіях). зі своєю дружиною. За словами колег, які проводили в них обшук, ці люди не мали жодних меблів і навіть одягу. Так, жорстоке вбивство Камілли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у місті. Власті пощастило над нею працювати.

– Скажіть йому, хай йде!

Роздягнутий до пояса чоловік сонно витріщався на прибулих.

– Ти шо надумала? Ти нашо мєнтів позвала?

Власта скривилася, помітивши його напівпорожній рот. Зуби, що лишилися, – чорні-чорнющі.

– Так він же спить! – Андрій обурено витріщився на Людку.

– Він буйний. Він мене поб’є. Зара ви підете, і він мене поб’є.

Андрій зітхнув, зустрівся поглядом із Властою, та лиш стенула плечима.

– Шановний, ви тут прописані?

Мовчання. Лиш банькатими очима витріщається, не розуміючи, що від нього хочуть.

– Штампік у вашому паспорті, що тут можна жити, вам ставили?

– Не прописаний, – зізнався, усе ще загальмований після сну.

– Ви не маєте права тут перебувати, якщо не прописані, – повідомив Андрій.

– Я їй нічьо не зробив. Шо ви від мене хочете? – обурився Сєрий, протер очі. Чоловік поволі приходив до тями.

– Ви їй погрожували? – Власта виступила наперед.

– Нічьо я їй не погрожував. Я пришов додому і завалився спати. Я спати хочу.

– На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрію.

– Людка, він просто спить. Що ти з нас хочеш?

– Так цей…

– Людка, – продовжив Андрій, – у нас купа важливіших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас більше з дрібницями.

Власта швидким кроком вийшла за Андрієм, останній раз кинувши оком на викручене вічко у вхідних дверях.

Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10

– Я не курю, у меня нет зажигалки, – керівниця відділу кадрів зробила крок назад.

Поспіхом роздивилася дорогу. На жаль, нікого. До людного місця не менш як метрів двісті п’ятдесят. Там світліше й навіть чути, як лунає музика. Очевидно, підлітки. Якщо вона сьогодні виживе – ніколи більше не повертатиметься цією дорогою. І будь-якою іншою безлюдною місциною.

Молодик підійшов ближче. Жінка зіщулилася, чекаючи удару по голові й не наважуючись відвести від нього очей. Раптом саме цього він і чекає? Аби вона втратила пильність. Невідомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно її роздивляючись.

– У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бік порятунку.

– А спичек нет? – у напівтемряві бита мала не менш зловісний вигляд, ніж її власник.

Дихання її пришвидшилося, у роті пересохло.

– Нет. Я не курю.

– Что ж… Жаль.

«Наркоман», – зробила висновок жінка попри запах алкоголю. Таких у цьому районі чимало. Страшенно блідий, худий, з синцями під очима.

На чолі в хлопця виступив піт. Крок ближче до жінки. Бита перейшла з правої до лівої руки. І відразу назад.

– Мне кажется, я вас видела. Вы живете где-то недалеко, так ведь? – ще один крок до порятунку, облизала пересохлі губи.

– Не важно, – крок до жінки.

«Отвлекай его разговором, отвлекай».

– Ну, я пойду. Зажигалки у меня нет, спичек тоже, – ще один крок.

– Не спеши.

– Я не могу не спешить. Мне нужно детям ужин приготовить, – вказала на пакунки з супермаркету.

– Муж пусть приготовит.