Ксенія Циганчук - Кубик Рубіка

– Я в разводе. Дети дома одни, – збрехала. – Голодные. Вы хотите есть? – новий крок.

– Что? – здивувався. Краплі поту стікали обличчям, голос цього разу виявився на диво хриплим. Дихання продовжувало пришвидшуватися. Втім, як і в жінки.

– Или, может, вам нужны деньги?

Хлопець зневажливо посміхнувся:

– Деньги мне не нужны.

Крок до неї.

– Зачем вы постоянно отходите? Не хотите со мной общаться? Вы считаете себя выше меня? Считаете меня недостойным вашего общения?

– Я просто спешу к детям. Я ведь сказала, они голодные ждут меня. Скоро звонить начнут по всем знакомым. Искать будут меня, – цього разу не наважилася зробити новий крок.

– А почему они тебе не могут позвонить и спросить?

– Не дозвонятся, – знову брехня. – У меня телефон разрядился, – відразу пошкодувала про сказане: якщо цей псих зараз почне її обшукувати, то зрозуміє, що його намагалися обдурити. З іншого боку, якщо вчинить напад, яка вже буде різниця?

– Понятно, – крок вперед.

«Его не смущает, что меня в любой момент начнут искать?.. Он под кайфом! Такого не остановит ничего!»

Молодик роззирнувся, перевіряючи, чи справді поряд відсутні зайві очі, і зробив кілька рішучих кроків вперед. Його дихання раптово заспокоїлося, більше не відчувалося задухи. Натомість жінка у відчаї зробила кілька кроків назад, приготувавшись до найгіршого. Весь світ припинив існувати. Не маючи змоги пересилити себе й відірвати очі від бити, затамувала подих: в очікуванні кінця. Серце зупинилося. І все довкола. Перед очима тільки ця довбана бита. Якою вже не граються.

Її міцно тримає правиця молодика.

Потяг сполученням Ковель-Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10

Скляр безліч разів пошкодував, що натягнув гольф. Точніше, що під ним нема футболки. Інакше б зміг роздягнутися. Щойно потяг рушив, запрацював кондиціонер, проте слідчий і досі потерпав від задухи.

Вкотре відтягнув горловину від шиї, надаючи можливість повітрю потрапити під одяг. Приречено спостерігав, як подружжя навпроти (обоє років сорок із лишком) викладали на стіл помідори, хліб, ковбасу і сир. У купе засмерділо їжею, Скляр скривився. Жінка жваво робила канапки, не помічаючи повних зневаги очей слідчого.

«Б**дь! Недавно тільки виїхали! Невже не можна повечеряти вдома, аби не смердіти тут?» Не втримавшись, Єгор відчинив купе. Та на краще нічого не змінилося: свіжого повітря не додалося.

Як на зло, Скляр прорахувався й, купляючи квиток, обрав верхню полицю. Поки ніхто не планував спати, тож він спокійно сидів знизу. Ще однією його сусідкою виявилася дівчина років двадцяти з лишком, яка вже встигла перевдягнутися у вбиральні й тепер сиділа у футболці та шортах, абсолютно не переймаючись своїми неголеними ногами, відсутністю елементарного манікюру та педикюру та нечесаним волоссям, абияк зібраним розтягнутою старезною резинкою.

Скляр спробував зосередитися на книзі Марка Гудмана «Злочини майбутнього» [3] Марк Гудман «Злочини майбутнього» – Автор праці – провідний світовий спеціаліст у галузі глобальної безпеки. У книзі розповідає про злочини, які загрожують світові у результаті поширення інтернету та ґаджетів. , перед цим завбачливо увіткнувши до вух навушники й увімкнувши на максимальну гучність музику в мобільному. Перша частина книги йому видалася нудною: нічого особливо нового він не дізнався. Проте друга неабияк захопила.

Читання допомагало заспокоїтися. Єгор терпіти не міг різноманітні відрядження, тому страшенно нервував. Колишня наречена, Таня, часто ображалася: Скляр ніколи не любив покидати кордони власного міста навіть задля відпочинку. А кафе та ресторани відвідувалися завжди одні й ті ж. Він би ніколи не поїхав до Харкова, якби не зацікавився навчанням від канадських колег. Перший тиждень Єгор пропустив, оскільки той призначався більше для слідчих-початківців. Наступні ж два обіцяли бути для нього цікавими. Ще один плюс поїздки: Леонід Бовтун, колишній однокурсник. Один із небагатьох у цьому світі, з ким Єгор залюбки підтримував дружні стосунки.

З мінусів: до колишньої столиці України з’їжджалося чимало колег з усієї країни. Ну і Харків йому ніколи не подобався: сіре радянське місто.

«Що за… Б**дь!»

Єгор відірвався від електронної книги й зрозумів, що власний ніс не підвів: то справді нарізали цибулю. Брудна рука (очевидно чоловік працює робочим, у них вони ніколи повністю не відмиваються) потягнулася за кількома кружечками овочу, вкинула до рота. Сусід заплющив очі від задоволення, пережовуючи бутерброд із сиром та цибулю. Вони з жінкою про щось балакали. Скляр не міг почути про що саме, бо навушники знімати не мав наміру. На вологих губах у неї лишилися крихти хлібу, і Скляр відчув, як до горла підступає нудота.