Ксенія Циганчук - Кубик Рубіка

До цього вона бувала тут лише раз, коли вперше приїхала з чоловіком на оглядини. Ріелторка розповідала, коли був побудований будинок, проте Дарія пропустила цю інформацію повз вуха. Яка різниця? Збудували давно – зрозуміло як Божий день. Дарія не належала до людей, яким таке цікаво. Найбільше її хвилювало те, скільки чоловік вклав у цю розвалюху. І скільки їм ще доведеться вкласти в ремонт.

У будинку пахло сирістю та пилом. А ще тут аж ніяк не було тепліше. Побиті вікна створювали сильний протяг, тож холод у приміщенні відчувався навіть сильніше. І попри «провітрювання» запах однаково був не з найкращих. На підлозі виявилося чимало сміття, серед якого навіть битий посуд. «Певно, його розбили, коли переїжджали. А пізніше ніхто навіть не потурбувався, аби прибрати».

Увімкнула світло. Воно відразу розлилося по усьому приміщенні, тьмяне, тому не дуже корисне. Роззираючись, проминула широкий темний коридор, який привів її до величезної вітальні. Праворуч зауважила сходи на другий поверх. «Всё по очереди», – наказала собі, роздивляючись вітальню.

На деяких вікнах досі лишалися старі завіси, інші були без них, і саме завдяки ним до помешкання проникало бліде ранкове світло. Тут і досі лишалися меблі від попередніх господарів, вкриті білими простирадлами.

«Всё в мусор», – швидко вирішила, скривившись.

Дарія Миколаївна пройшла повз них, роздивляючись. Кілька разів випадково наступила на бите скло, подумки вилаялася.

З-під простирадл визирали ніжки стільців та столів. Її погляд зупинився на величезній софі, теж дбайливо захованій під старим сукном. Скільки років цим меблям?

Піднявся вітер, немилосердно вивертаючи старі запилені завіси на битих вікнах. Дарія Миколаївна злякалася, але швидко примусила себе опам’ятатися й зосередитися на приміщенні.

Від побаченого серце знову стислося, і вона вкотре подумки вилаяла чоловіка за його любов до антикваріату.

– Что за…

Жінка рішучим кроком обійшла диван, прямуючи до стіни, поряд з якою з-під простирадла визирало величезне дзеркало. Вона ніколи не бачила, щоб дзеркало ховали за чорною тканиною. Під ногою вкотре хряснуло сміття, та цього разу вона навіть не звернула увагу.

– Странные люди здесь жили, – з відразою роздивившись дзеркало, жінка знову роззирнулася.

Тепер вона точно знала, яким стане її перший крок: викликати вантажників, аби прибрати всі зайві речі з цього будинку. Якщо точніше – викинути все.

– О Господи! – єдине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши біля дивану «сміття», на яке наступила дорогою до дзеркала.

Рештки. Людського скелета.

Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31

«Хай тобі! Довбаний ліфт!»

Скляр ще кілька разів натиснув на кнопку виклику, відтак покинув будь-яку надію й швидким кроком побіг із четвертого на перший.

– Доброго дня! – дідусь усміхнувся Єгорові, та слідак швидко оминув його, вдавши, що не почув.

Старий від прикрості скривився: неприємно, коли тебе так відверто ігнорують. Хіба він чимось заслужив? Зітхнув і продовжив своє сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: після перелому стегна він і досі шкутильгав, ледь волочачи за собою ліву ногу.

Тим часом Скляр нарешті дістався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правої руки в ліву й вже потягнувся натискати кнопку відкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напівтемряві (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркіза. Лиш слабке світло від маленького віконця у дверях давало можливість бодай щось бачити.

– Та де ти там? – гукнув після марної спроби помітити його.

– Няв! – вимогливий голос із темряви з боку підвалу.

– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспішаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфоні: запізнюється катастрофічно.

Знову протяжний капризний голос. Відтак тварина нарешті вийшла з темряви на тьмяне світло. Рудо-білий домашній кіт на самовигулі. Головний мешканець під’їзду. Скляр частенько зустрічав Маркіза біля під’їзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякі сусіди навіть завозили Маркіза ліфтом на рідний шостий поверх.

Кіт повільно побрів у бік слідчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.

– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запізнююся на потяг.

Скляр нарешті натиснув на кнопку й відчинив двері, надаючи можливість тварині пройти першою. Та кіт не поспішав. Перед самим виходом він зупинився й сів, пильно роздивляючись Єгора.