Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

Доведеться вигадувати казки, пояснювати, де поділася тачка, та переконливо оповідати, що ми зробили з гарбузом. Одним «дякую» тут не обійдеться.

Коли ми знайшли Лідію Дмитрівну в лікарні, була вже ніч. Ромина мама спала на ліжку біля вікна, стомлена після накладання гіпсу. Вбрана вона була в знайому камуфляжну куртку, такі самі штани висіли на спинці ліжка. Треба буде принести їй халат. Але чи зможе вона найближчим часом пересуватися хоч якось? Ще три ліжка в палаті були зайняті, а одне вільне. Як сказала сестричка, перелом складний, доведеться полежати в лікарні якийсь час. У похилому віці переломи зростаються не так швидко, як у молоді літа, потрібні мікроелементи, вітаміни.

Із лікарем поговорити не вдалося, його кудись викликали, це ж травматологія. Ми залишили на тумбочці круасани, будити не наважились. Хай спить, бідолашна — хотіла до нашого приїзду компот із груш закрутити. Краще б ті грушки хто покрав! Цілком можливо, що після знеболення їй снився сон про гарбуза, який отримав міжнародну премію за свої високі показники та досягнення.

Лідія Костянтинівна лежала з заплющеними очима. Добре, що біль відступив. Може, пігулки допомогли, а швидше за все — просто настав час, коли організм, хоч і слабенько, але почав боротися. Скільки ж можна? Хоча, звичайно, призначені лікарем пігулки дещо вгамовували фізичні страждання. Якби грошей не бракувало, можна було б придбати в аптечному кіоску на першому поверсі лікарні щось серйозніше за баралгін, але грошей не було. Пенсія — хіба ж то гроші на старості літ? Здавалося, цим лихам кінця нема. Колись, у молодості, трагедією було те, що болів зуб, потім дошкуляла відсутність матеріального статку… Але все це було дурницею порівняно зі смертю єдиної, молодої і ще так недавно абсолютно здорової дочки.

Галинка була її щастям, сонечком, радістю й гордістю. Як тепер доживати віка, про що думати безсонними ночами та довгими днями в порожній квартирі? Вже п’ять років бідолашна старенька не живе, а існує. Усе ніби в липкому тумані — не хочеться ранком прокидатися, не хочеться геть нічого. Деколи, все в тому ж тумані, вона їздила на вокзал. Зустрічала поїзди, ходила пероном, ніби чекала на когось. Навіть квіти приносила. Дочекавшись, коли останній пасажир виходив із п’ятнадцятого вагону, — чомусь чекала саме біля п’ятнадцятого, — промовляла сама до себе: «Мабуть, справи затримали, продовжили відрядження, до кінця тижня приїде».

І поверталась додому, викинувши букета в урну. Могло здатися, що вона дійсно когось зустрічала. Деколи думала про тих, хто з особливим виразом обличчя пильно вдивлявся у вікна вагонів, що гальмували, проминаючи перон. Які ж вони щасливі, що мають можливість за хвилинку обійняти дорогих, або й не дуже дорогих людей! До них хтось приїхав, вони комусь потрібні, їм хтось потрібен…

Потім, можливо, ті, хто стояв на пероні, кудись поїдуть і їх також зустрічатимуть із квітами чи без них, показуватимуть їм фотографії в сімейному альбомі, водитимуть у парки чи якісь місцеві музеї. У неї цього вже не буде ніколи. Для чого тоді жити? Для кого жити? Коли ж нарешті життя скінчиться?

Галинка померла п’ять років тому. До цього вона спочатку була гарною дівчинкою, потім студенткою, завжди добре вчилася. Працювала в проектному інституті інженером, очевидно, непогано зарекомендувала себе на службі, бо швидко просувалася кар’єрними сходинками. Незадовго до смерті її призначили начальником чималого відділу, що для жінки небувалий, можна сказати, успіх. Отак працювала, працювала, поки не «загнала» себе на тій роботі. Ніколи було займатися сином, усе відрядження, аврали, наради й таке інше. Чоловік був невдоволений. Він працював разом із Галинкою, та якось із кар’єрою не складалося. Чи вдачу мав кепську, чи спеціаліст не дуже — в родині про це не говорилося. Хто його знає? Були сварки, мовчанки місяцями, потім він пішов із дому, винаймав квартиру, а невдовзі Галинка померла. Після похорону він забрав Артурчика до себе. Мотивація не потрібна була: бабуся не сповна розуму, а він батько, хоч і без квартири. Коли розум на якийсь час повернувся — Лідія Костянтинівна зібралася з силами та розміняла квартиру на дві, щоб Артурові з батьком було де жити. Зрозуміло, екс-зять із тещею разом жити не змогли б. Навіть у найкращі часи їм не було комфортно під одним дахом.

Ще деякий час бабуся ходила до Артура в гості, деколи їй не відчиняли. Тоді вона сідала на лаву й чекала на онука біля під’їзду. Побачивши розпатлану неохайну бабусю в старому «лапсердаку» чи брудному домашньому халаті, він ховався в кущах і не йшов додому, аж поки вона не забиралася геть. Останнім часом бідолашна вже не ходила майже нікуди.