— Кому не подобається, хай шукає інше робоче місце, не у нас.
Інколи він розносив по відділах роздруковані аркушики, де повідомлялося, чого нам чекати від консервантів, якими нас годують. Звичайно, про консерванти теж незайве знати, але чи це справжнє піклування про персонал? Про себе дідок піклувався трохи більше. Щоб запобігти опроміненню — до комп’ютера навіть не наближався, а папери носив друкувати у відділ кадрів.
Рома чекав на мене біля метро. Забігли до прохолодного супермаркета по круасани. Чарівні дівчата у дурнуватих синіх капелюшках, заважаючи процесу торгівлі, та, можливо, прогулюючи заняття в інституті, рекламували серед покупців чаї. Купивши два пакуночки, ми отримали в подарунок ще по пакетику чаю та дві паперові підставки під чашки. От зрадіє Лідія Дмитрівна! Вона просто обожнює лотереї, акції та дзвінки на радіо. На розкладці біля електрички прихопили цілу упаковку покришок для банок — має вистачити до кінця сезону, хоча, хтозна. Якщо осінь затягнеться, консервуванню не буде кінця-краю. І як той ключ витримує таку напругу, не кажучи вже про м’язи? Светра ще зранку Рома захопив із собою, пресу купив після роботи. Його мама полюбляла «Бульвар» та «Комсомольську правду», але загалом читала все, що траплялося на очі.
Електрички в п’ятницю ідуть одна за одною, але й людей море. Не любить наш народ проводити вихідні в місті, якщо є можливість податися кудись на природу, це зрозуміло. Це, так би мовити, «інстинкт вихідного дня». У вагонах везли котів, псів, маленьких вередливих дітей, великі порожні кошики, вудки, відра та шампури. Нарешті дісталися до давно обжитого дачного масиву по Яготинському напрямку. Від електрички до нашого кінцевого пункту призначення ще хвилин десять швидкої ходи вздовж чиїхось урожаїв за огорожами.
Ромина мама половину ділянки мудро відвела під дерева, іншу половину — під городину. А ще вона перекопала на околиці дачного масиву пустир, чи то смітник, спалювала на ньому все, що горіло, закопувала голови оселедців, лушпиння яєць та спитий чай, взимку висушений за батареєю парового опалення. Великі надії покладала на голови оселедців, вони, за її словами, мали відлякувати вовчка, чи як ще іноді кажуть, капустянку — дивовижне створіння, яке люто ненавидять дачники і яке чхати хотіло на всі ті методи боротьби. Якось я бачила вовчка і що скажу — просто красень, дивовижне екзотичне створіння.
Усі намагання Лідії Дмитрівни залучити власного сина до збирання побутових відходів на благо врожаю терпіли фіаско. Товкти лушпиння та сушити заварку Рома категорично відмовлявся.
Лідія Дмитрівна обплутала відвойовану у дикої природи ділянку по периметру якимись різнокольоровими мотузками, що спочатку зв’язувалися докупи, а потім чіплялись до патиків, жердин, решток невикористаної арматури. Вирощувала ще й там картоплю, кабачки та гарбузи, щоправда це була зона ризикового землеробства, бо красти вирощене злодіям тут ніхто не заважав, якщо грамотно вибрати час. Дивлячись на цю мальовничу огорожу, Рома казав: «Красиво жити не заборониш». Мама дуже пишалася своїми грядками, деревами, квітами, а особливо ділянкою самозахвату. А мені більше за все подобались її маленькі охайні газончики. Один із плямистої конюшини, інший — із польових квітів. Другий називався мавританським. Цікаво, де вона, Мавританія?
Чомусь цього разу ніхто не вийшов нам назустріч. Хвіртка виявилася трішки прочиненою, а не закладеною на клямку, як звичайно. Мені навіть здалося, що вона зарипіла якось особливо жалісно. На ґанку стояли каструлі з недомитою картоплею, брудні кросівки та лежав букет польових квітів, яких ніхто в воду чомусь не поставив. А може, це вони так сохнуть для того, щоб узимку бути завареними замість чаю?
Хатні двері виявилися замкненими. Може, зсередини? Під найближчим деревом побачили величезного гарбуза. Якийсь новий сорт, котрий нарешті цієї весни дістався Лідії Дмитрівні шляхом переговорів та потрійного обміну. З вигляду гарбуз мав би важити кілограмів з п’ятдесят, якщо не більше. Принести його з кінця городу ніхто б не зміг, очевидно, прикотили. І що ж тепер із ним думає робити господиня?
Я з острахом дивилася на диво селекції. А якщо це для мене таке вирощено? Якби ми не підійшли до дива природи зовсім близько, то не побачили б пожмаканого аркуша, який виглядав з-під цеглини, покладеної біля гарбуза. На аркушику бліденьким фломастером було щось написано французькою. Очевидно, це стосувалося гарбуза, чого ж іще. Оце трофей! І який божевільний виводить такі неергономічні сорти?
Читать дальше