Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

— Ви просто не хотіли нести відро, зізнайтеся.

— Як не хотіла? Дуже навіть хотіла, мені ключа ніхто не давав, не вірите? Вахтер каже, що в нього діти.

— А якби дали вам ключа, то принесли б?

— Звичайно.

— Іспиту ви не склали, приходьте наступного року — він показав рукою на двері. Жахливий театральний жест. Штамп. Це ж не театральний інститут.

— Як це не склала? Я задачу розв’язала і про дифракцію світла все написала. Ви ж такі дурниці вигадуєте, а по білету я відповіла все.

— Е, ні, це не дурниці! Я вважаю, що середня освіта має бути якісною, і з фізики в першу чергу, бо фізика — це наука з наук, цариця наук, так би мовити. Без знань із фізики світ би загинув миттєво. А відро ртуті, панночко, важить стільки, що людина його підняти не зможе. Навіть отой парубок, вдвічі більший за вас, який старанно списує в кутку… Очевидно, ви не маєте жодного уявлення про питому вагу, чи не так?

І тут я все збагнула: Боже ж мій, це ж треба так упійматись!

Отакі ось невеселі спогади. Цілий рік по тому я старанно готувалася до нових вступних іспитів, прочитала силу-силенну літератури про ртуть і таке інше. І доля знову звела мене з професором, який так легко викреслив із мого молодого життя цілий навчальний рік із усіма радощами студентського життя. Звичайно, він мене не впізнав. Знову глянув мені у вічі тим самим запитливим поглядом, тільки-но я скінчила відповідати. Не встиг розтулити рота, щоб поставити додаткове запитання, як я зухвало випередила:

— Якщо ви про ртуть, то по неї не піду, відра не донесу, бо питома вага ртуті настільки велика, що не підніме ніхто з нас. Питома вага ртуті становить…

Професор сміявся. Підлабузники, що чекали своєї черги відповідати, аж заходилися від реготу, хоча навряд чи могли адекватно оцінити ситуацію. Коли старенький професор заспокоївся, то витер очі хусточкою і запитав:

— Гаразд, із ртуттю все ясно. А скажіть-но мені тоді, як звали дружину Бойля-Маріотта?

Напевне, я почервоніла:

— Хіба це зі шкільної програми? Нам про дружин ніколи не говорили, навіть не розповідали, чи були ті фізики одружені, чи розлучені. Тільки про Кюрі, бо тут не приховаєш — була в нього дружина Марія Склодовська. А про інших не знаю. Шкільна програма така недосконала, ви ж самі це знаєте. Якби нас учили, ми б про всіх знали — і про дітей, і про родичів. Я вважаю, що це дуже пожвавило б процес навчання, бо все так сухо…

Професор пропустив повз вуха про сухість фізики, але не відступався від запитання:

— А якщо подумати? — примружився він.

— Може, також Марією, як Склодовську?

— А може, Анною? — засміявся професор.

— Точно, Анною! Я згадала, Анною, просто з голови вилетіло.

— Панночко, Бойль та Маріотт — це вчені, які жили в різних країнах: один у Англії, другий у Франції. Так сталося, що вони одночасно відкрили закон, який на їхню честь так і назвали «Закон Бойля-Маріотта». Як же це в них могла бути одна дружина? Теоретично, звісно, могла б, але тільки теоретично: якби один із нею розлучився, вона переїхала до іншої країни, а потім вийшла заміж за другого. Але ж так не сталося. Будемо вважати, що цього запитання я вам не ставив, але ж треба таке знати, точніше, орієнтуватися в просторі та часі. Мене дивує сучасна молодь: жодної логіки, жодного аналізу.

Отак я стала студенткою. Чи треба казати, що про ртуть та Бойля-Маріотта запам’ятала на все життя?

Маю звичку, коли десь зводить доля з земляками — шукати спільних знайомих. Це так приємно, коли ще хтось, крім тебе, знає якісь майже інтимні деталі життя Івано-Франківська. Можна згадати дивовижне дерево гінкго, що росте на вулиці Богунській, смачну каву в кафе біля лялькового театру та зі знанням справи порівняти тамтешні пробки на дорогах із київськими: проїхати від перехрестя Галицької та Дністровської до залізничного вокзалу в нашому місті дуже важко (машин там неймовірна кількість, а вулиці вузенькі та вічно розкопані). Поговоривши про відоме тільки землякам, неначе допінг отримуєш. Ти їх любиш уже за те, що вони недавно ходили вулицями твого дитинства, що їхні діти вчаться в твоїй школі й у їхніх домівках подушки на диванах вишиті такими самими «жібкатими» чи «хрестатими» візерунками.

Тому, побачивши в коридорі хлопців, які ще й досі не розпочали ремонт, я не могла просто так пройти повз них. Розговорилися. Як я й думала, працьовиті хлопці були родом із моїх країв.

Знали вони свою справу добре, часу не гаяли. До того ж, їхня бригада будівельників була комплексною — разом могли реалізовувати все, що нафантазують замовники. Наймали їх, здебільшого, робити євроремонти у дорогих оселях, придбаних у старих хазяїв, які перебралися з центру в спальні райони. Також траплялося доводити до ладу порожні квартири в новобудовах, де ще не було ні підлоги, ні сантехніки.