Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

По обіді скінчила всі необхідні процедури з кресленнями, занесла зброшуровані книги шефу та спитала:

— Вікторе Степановичу, перепрошую, про яку ртуть говорили робітники? Десь розлито ртуть, чи що?

Шеф миттєво розлютився. Відсунувши геть від себе переплетені книги, він навіть не подивився, що вийшло та чи варто везти таке демонструвати перспективним замовникам.

— Не базікайте зайвого! Вперше чую про ртуть. Якийсь дитячий садок, а не…

Я не стала чекати, щоб дізнатися, що «не», натомість неввічливо перебила:

— Як це вперше?! А кілька годин тому? Я чула, що вони говорили про ртуть, а ви поруч стояли і ще прогнали всіх по робочих місцях.

— Чого ви вічно в коридорі стовбичите, замість того, щоб працювати? Будете збирати плітки — на атестаційній комісії розберемося, за що ви зарплату отримуєте! За те, що розповсюджуєте неперевірену інформацію, чи за те, що видаєте якісну продукцію згідно з графіком?

— Я не стовбичила, я креслення несла… А вони про ртуть, і ви там стояли. Може, забули? І не тільки я там стовбичила, всі тепер тільки про ртуть і говорять. А я, до речі, про неї багато чого знаю! От не повірите, вона мені мало життя не зіпсувала, пам’ятаю…

На цьому місці моєї оповіді шеф скривився:

— Віко, я просто вирішував з підрядниками, з чого їм починати.

— А якщо там ртуть?

Договорити шеф не дав, ударивши переплетеними кресленнями об стіл так, що аж мобільний телефон підскочив та пилюка здійнялася. Видно, прибиральниця вдає, що прибирає, — он стільки порохів на столі зібралося. Віктор Степанович вигукнув:

— Ану до роботи! Совість зовсім втратили! В робочий час вештаються коридорами, каву п’ють… А ще хочуть, щоб їм платили, як у Європі!

— У Європі людей негайно евакуюють, коли ртуть знаходять. І в Гватемалі б так зробили, і в якій завгодно країні світу!

— Вона ще мені тут про Гватемалу торочити буде! Я сказав, годі! І хай я тільки почую, що про ртуть хто чутки поширює…

На робоче місце я повернулася приголомшена. Хотілося сісти та розплакатися через таке несправедливе ставлення. Він же завжди такий ввічливий був, цей двуличний Віктор Степанович. І хіба я щось особливе спитала?

Час до кінця роботи тягся довго. Краєм вуха чула: хтось казав, що в сусідній кімнаті знайшли ртуть, що це дуже шкідливо, що тепер інститут можуть закрити на деякий час, а нас, скоріше за все, відправлять у відпустку за власний кошт. Я кусала губи й не втручалася в розмови — щойно вже отримала за свою цікавість. Лише вуха позатикати лишилося. Хтось спитав, чи не дадуть усім путівки в санаторії. Його запевнили, що обов’язково дадуть, а потім доженуть і ще раз дадуть.

Я думала про те, що шеф не правий, це ясно, наче Божий день. Розмови вже точаться й будуть точитися, обростаючи всілякими неймовірними деталями, подробицями… Он тільки-но забіг хтось із відділу кошторисів і спитав, чи правда, що в сусідній кімнаті знайшли крадену ртуть і відбитки пальців на стінах. Ну, й народ!

Хто-хто, а я дещо про ртуть знала — саме з відром цього хімічного елементу були пов’язані деякі невеселі спогади з не таких уже й давніх часів. По закінченні школи я складала вступні іспити до технічного університету. Дійшла черга до фізики — предмета, який ніколи мені не подобався і не дуже давався, якщо відверто. На запитання білета все-таки відповіла досить пристойно, майже все сказала, що вимагалося за програмою, задачку так-сяк довела до кінця. Вже тихо раділа, що з білетом пощастило. Старенький професор деякий час замислено та прихильно дивився на мене, як мені здавалося, маленьку симпатичну абітурієнтку, а потім сказав:

— Чудово. А тепер, панночко, зайдіть у сусідню аудиторію і попросіть лаборанта, щоб дав відро ртуті. Хочу вам показати один дуже цікавий дослід. Ви ж, напевне, знаєте, що таке ртуть?

Я зраділа: це означало, що додаткових завдань не буде. Дослід, то й дослід, ці маразматичні професори такі кумедні. Кажуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Можуть навіть нахабно залицятися, забувши про вік. Але хай показує, може, ще й «відмінно» поставить.

Сусідня аудиторія виявилася замкненою, і я побігла сходами вниз, шукати когось, хто б мені її відчинив. Отримати кляте відро було конче необхідно, тож я ладна була виламати двері. Якби ж це татка сюди пустили! Але він чекав у скверику біля входу. Батьки близько до аудиторій, де приймали іспити, не допускалися. А ніхто сторонній допомагати мені не збирався. Нарешті дісталась до вахтера, та він ключа не давав, бо, мовляв, я тут не працюю і ще навіть не навчаюся. Якщо дасть ключа невідомо кому, то матиме неприємності, навіть звільнити з роботи можуть, а в нього діти, і взагалі… Я мало не ридала, благаючи його, казала, що можу поставити свій підпис, де він скаже, можу потім грошей дати, скільки захоче, гаманця з собою не мала. Але, довелося повернутись до аудиторії ні з чим, а іспит тим часом тривав. Професор дивився на мене з саркастичною посмішкою: