Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

Саме розпочався обід. Я зварила собі кави та почала шукати в інтернеті новини про футбол. Зараз роздрукую, а ввечері покажу Ромі.

Рома — то мій хлопець. Ми давно вже зустрічаємося та проводимо разом чи не весь вільний час. Напевне — він моя доля. Він називає мене «кузочкою», і мені це подобається. Рома неабияк знається на футболі, а я маю вільний доступ до інтернету — чому б і не скористатися без шкоди для основної роботи? Намагалась і я полюбити футбол, перед сном перечитувала календар зустрічей, повторювала прізвища тренерів, але марно… Чомусь найкраще пам’яталися почуті ще в дитинстві прізвища гравців: довге та загадкове — Бекенбауер та коротке, але від того не менш таємниче — Пеле. Інші не трималися.

Щоправда, в Роми також є можливість заходити до всесвітньої мережі, та ні на що, крім роботи, йому часу не стає. Каже, що очей цілий день від монітора не відриває, а на екрані — таблички, схеми, всілякі символи. Він програміст, працює тестувальником.

Останню відпустку ми провели разом — відпочивали в Єгипті. А перед поїздкою Рома підхопив хворобу Боткіна, коли був у відрядженні, в Саратові. Боже, як же я за нього хвилювалася!

Тоді він зник несподівано, довго не давав про себе знати, а я за цей час встрягла в карколомну пригоду, й участь у ній мало не коштувала мені життя. Не перебільшую. Втратила близьку подругу — Наталію Генріхівну — якої мені тепер так бракує! І ще довго бракуватиме. Решта учасників тих трагічних подій залишилися живі та здорові, навіть отримали певний матеріальний зиск. Щоправда, за винятком сусіда, Андрія Вікторовича, який з власної волі пішов із життя. Можна сказати, через надмірну любов до рідкісних синіх сапфірів. Швидше, навіть не до сапфірів, а до благ і добробуту, які мали йому принести ті незвичайні старовинні камені. Інколи згадую те все, й навіть не віриться…

Тим часом співробітники порозбігалися в своїх обідніх справах. Хто подався до найближчих магазинів, бо саме почався сезонний розпродаж товарів літніх колекцій, хто просто дихав повітрям, чи то пак бензиновими та асфальтовими випарами, думаючи, що дихає повітрям. Самонавіювання — дивовижна річ. А яке ж повітря в моїх рідних Карпатах!

Я їжджу додому хоча б на вихідні приблизно раз на два місяці. Але до Києва за три роки вже також звикла. Варіантів цікавого проведення вільного часу тут безліч. Наприклад, найближчі вихідні ми з Ромою плануємо провести, так би мовити, на природі — на дачі у його мами, Лідії Дмитрівни. Завеземо, як завжди, чогось солоденького. У центральному гастрономі я бачила новий вид круасанів. Ще треба взяти свіжої преси, теплого светра та упаковку покришок для консервування. Ромина мама консервує все, що росте на її деревах та грядках, а потім змушує всіх їсти салати, ікру з кабачків та зелених помідорів, вишневе варення з горішками замість кісточок і таке інше. Банок їй завжди не вистачає. Це називається хобі, напевне.

Щоправда, деколи жінки не знають, що це хобі. Вони гадають, що це життя. Втім, останніми роками кількість людей, які мають таке важке та традиційне хобі, значно зменшилась — у магазинах цілий рік є все, що потрібно людині з харчів. Тож консервують тепер лише справжні фанати. Роминої мами не стосуються всі ті асортименти, вона скуповує покришки та невтомно закручує банки, щоб потім, взимку, роздати все знайомим і родичам. Рецепти записує в грубезний зошит, котрий сподівається з часом передати мені як додаток до Роми. Як то кажуть, у надійні руки.

Не завадило б і собі вийти на вулицю, але ліньки. Після роботи встигнемо купити, що потрібно. Головне — не спізнитися, бо Рома залишився без зв’язку, його мобільний у ремонті, тобто коли що, навіть попередити не вдасться.

Я люблю робити шопінг разом із Ромою — нам весело вдвох. То насмішить пихатий вигляд продавця, який не знає, що продає, то потішать самі покупці, які не знають до пуття, чого хочуть, то розвеселять якісь товари чи реклама на них. Гадаю, якщо людям добре, коли вони разом стоять у черзі до каси — їм взагалі в житті по дорозі.

Тільки одне мені геть не подобається — Рома ніколи не відтісняє від прилавка тих, хто нахабно лізе вперед, ігноруючи чергу. Мій коханий, не чинячи жодного опору, пропускає до каси всіляких типів, котрі ніби тільки хочуть спитати щось, а потім настирливо замикають увагу продавця на своїй персоні, доводячи до точки кипіння порядних людей таких, як я, наприклад. Та що там магазин! Навіть коли разом стоїмо в черзі до маршрутного таксі, й попереду пруться всі, кому не ліньки — Рома скромно їх пропускає, ще й підсаджує. Пояснює він свою поведінку, ганебну для борця за місце під сонцем, тим, що, можливо, люди поспішають, то хай їдуть чи купують поза чергою — он же ще маршрутка підходить. Я дратуюся, але десь у душі радію, що він такий порядний та вихований.