Ксенія Ковальська - Отрута від Меркурія

Цього разу потрібно було надати сучасного та охайного вигляду кільком кімнатам у проектному інституті. Щоб комусь не соромно було їх під офіс винайняти та різних клієнтів там приймати, кавою поїти і тому подібне. Але ж робітникам до того діла не було — хіба не все одно, офіс чи квартира. Головне, щоб заплатили, а вони вже постараються.

Зайшли до кімнати. Велике вікно над запилюженою батареєю, покоцана паркетна підлога землистого кольору, яку вже давно лаком не вкривали (та й чи вкривали колись хоча б раз), засмальцьовані шпалери, велика вицвіла карта СРСР на стіні. Домовлялися ж, що з приміщень, де буде робитися ремонт, усе потрібно виносити, а драбина й все інше необхідне для роботи у бригади своє. Але кажи їм, не кажи — завжди щось лишають! У цьому випадку письмовий стіл та крісло з брудним оббиттям. На столі телефонний апарат неприродного салатового кольору з обірваним дротом. Хоча в даному випадку ці меблі могли навіть знадобитися — стіл вирішили винести до сусідньої кімнати й на нього звалити речі. Та й пообідати за ним можна, шкода тільки, стілець один. Схоже, їдальні в інституті взагалі немає.

Двоє хлопців із грюкотом посунули стіл до сусіднього приміщення. Роботи було багато. В першу чергу треба було зірвати паркет, обдерти шпалери, розібратися з електрикою. Це тільки на сьогодні. А може, ще й не встигнуть.

Почали роздягатися. Бригадир, дядько Степан, акуратист, тому вся бригада також мала охайний вигляд як під час ремонту, так і в побуті. Верхній одяг помістився у вмонтовану стандартну радянського зразка шафу, яку також за проектом треба було викинути, замінивши на гарненьку шафу-купе, та це робитимуть лише за кілька днів.

Андрій — наймолодший з бригади — проходячи повз стіл з драбиною, зачепив нею телефон, та так невдало, що той спочатку грюкнув об стіну, а потім уже впав на підлогу. Сама по собі подія не варта ні доброго, ні поганого слова: упав, то й упав, однаково викидати. Але річ у тім, що телефон розбився й по паркету в різні боки розтеклося декілька живих сріблястих крапель. Дядько Степан матюкнувся, нахилився і потрусив нещасний апарат. Ще краплин з п’ять чи шість весело ковзнули на підлогу.

— Ртуть, — здивовано сказав Андрій.

— Ртуть, — у тому ж тоні повторив ще хтось. Андрій присів біля озерця та почав пачкою з-під цигарок ганяти ртуть по підлозі. Напевне, згадав, як у дитинстві грався з розбитим термометром, щоб хворіти було веселіше.

— Годі, — голос бригадира був суворим, — ти що, в школі не вчився?

— Вчився. Дивіться, вона жива, — і далі ганяв сріблясті намистинки Андрій.

— Зараз збираємо речі та поки що до іншої кімнати переносимо, — бригадир не поділяв настрою Андрія. — Я двічі не повторюватиму! Геть відійди, ти що, вар’ят?

Андрій здивовано звівся на ноги. Чого це дядько Степан так розійшовся? Сказився чисто. Подумаєш, ртуть. Не з тієї ноги встав, чи аванс малий дали? Якби просто виматюкав, то якось нормально, а то відразу «вар’ят». Будівельники мовчки перейшли до сусідньої кімнати. Дядько Степан, трохи подумавши, сказав:

— Не будемо тут працювати, я поверну їм аванс.

— Ти що, здурів? Чого це? — мало не накинувся на нього один із робітників. — Де ми швидко щось інше знайдемо? Вже й так тиждень у простої. Більше проїдаємо, ніж заробляємо.

— Знайдемо! А як і не знайдемо, то все одно краще, ніж із ртуттю поруч.

— Чим вона тобі заважає? Ми зараз усе зберемо та викинемо.

— Ніяких збирань! Ви таки справжні придурки!

— Та що тут такого? Очманів, чи що?

— Дурних багато, та не при купі ходять, а ви якраз усі при купі зібралися. Це ж ртуть! У неї отруйні випари. Все життя можна лікуватися. Краще забираймося геть якнайшвидше.

Андрієві гратися зі ртуттю розхотілось. Дядько Степан пішов та за кілька хвилин повернувся вже із начальником відділу, чиї апартаменти мали ремонтуватися. Той був стурбований та вкрай невдоволений. Однак непорозуміння не виникло. Була ртуть на підлозі й у телефонному апараті.

Потім зателефонували інженерові з техніки безпеки. Той неохоче зійшов на дев’ятий поверх, бо був стареньким ледачим дідком, якого невідомо за які минулі заслуги тримали в інституті до цього часу. Дідок пережив усі скорочення та реформи. Роботи від нього, вочевидь, вже не чекали, хіба що мінімального інструктажу нових співробітників, що їх не так уже й багато приходило останнім часом. Хтось із молодих спеціалістів поткнувся був до нього, щоб якось вплинув на керівництво, мовляв, не можна так довго сидіти за комп’ютерами, але дідок не розгубився та проблему закрив миттєво: