Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Решту пояснення він диктував уже з-за дверей туалету.

- Попередив, щоби плову не їли. Розрахунок був простий - якщо на всіх „швидка Настя” нападе, здіймемо паніку, що це епідемія, якась кишкова інфекція, викличемо з району „швидку” - і всіх, хто… Ой! Вибачайте… Ой, мамо, як же недобре… Ще раз вибачте…

- І всіх, на кого підозра, ізолюють на чотири тижні! Гарно придумано, нічого не скажеш! Певно, добре вам за це заплатити мали?

Стогін з-за дверей туалету свідчив, що таки чимало. Але, але, але… Замість грошей - самий лише „художній свист”.

Якщо хтось сподівався, що ліміт пригод на той день уже вичерпався, він глибоко помилявся. Вечеря теж не обійшлася без несподіванки. Горе-агітатор, якого аж від вітру хилитало, відірвався нарешті від фаянсового „трону”, приповз до Зятя, опустився на стілець за столиком своєї команди і попросив міцного-міцного чаю без цукру. Його колега, котрий наминав густий, наваристий борщ, без будь-яких задніх думок співчутливо попитав:

- Що це ти сьогодні весь у національні кольори?

- Як то?

- Сам жовтий, а під очима - синці. Може, голодний? Борщику хочеш? Я замовлю!

- А-а-а…ой-й-й… ну-у-у… добре, давай! Хоча не знаю, в що це мені виллється.

- В унітаз!- єхидно кинув сусід-“центрист”. - Якщо добіжиш. Бо тут на все село один унітаз - у Шерифа.

- Слухай! - раптом гарячково зашепотів постраждалий агітатор колезі, - а якщо пообіцяти їм обладнати теплі туалети в кожній хаті?

- Пошлють. На унітаз і пошлють. Вони звикли до туалетів типу “сортир”. До речі, зверни увагу: генделик, можна сказати, європейського рівня, а відхожий заклад - будочка за рогом.

Принесли бабин Франін борщик, такий запашний, що на нього будь-який вегетаріанець спокусився б. Зі сметанкою, з часничком! Синьо-жовтий агітатор вхопив ложку, обережно сьорбнув кілька разів, а потім махнув рукою - і ну наминати! Десь за хвилину тарілка була порожня, ложка облизана, а сам “їдець” розімліло відкинувся на спинку стільця з виразом запитання до себе, рідненького: ну, що ти ще з’їси?

Може би й на печеню розігнався. Але живіт йому крутонуло так, що мало очі не повилазили. Бідолаха підскочив і рвонув у щойно підказаному напрямку.

- Ну, це до ранку, - махнув рукою “центрист”. - Нехай. То про що ми говорили?…

Але продовжити розмову йому не вдалося, бо з-за рогу, з отої самої будочки, котра “туалет типу сортир”, почулося дике ревіння:

- Паскуда! Ну ж я тебе впіймаю!

- Це він про кого? - спантеличено озирнувся “правий”.

- Вийде - пояснить.

Коли двері будочки нарешті розчинилися, з’ясувалося, що нічого нікому пояснювати не треба. Бо всі побачили, що нужник зсередини весь обклеєний портретами кандидата від “центристів”, прикрашеними на додачу його передвиборним гаслом: “Я завжди з вами!”

- Це хто ж таке зробив?

- Як то хто? Ми наймали Петра, котрого Гітлером дражнять.

- А, ну то подати сюди того Гітлера!

- А що таке? - виправдовувався Петя, доки його тягли, щоб поставити перед ясні очі старшого “центристів”. - Туди всі ходять! І де ж іще таку пресу читати, як не в нужнику?

З’ясувалося, що решта великоколодівських сортирів теж розцяцьковані цією наочною агітацією.

Але останню баночку на дьоготь за традицією підкинув конкурент з “правих”:

- Я би, колеги, на вашому місці, поцікавився, хто з ваших розповів Петі Гітлеру про юдейське коріння оцього, котрий на портреті?

Колеги жахнулися:

- Ви вважаєте?

- Переконаний. Ви про магію імені коли-небудь читали?… Так ото ж. Раз він Гітлер, то де йому ще чіпляти портрет замаскованого єврея?

- Щось ви наплутали з вашою магією. В сортирі мочать терористів. Та й то не у нас, а в Росії.

“Правий” замислився. А потім радісно вигукнув:

- Геніально! Невеличкий наліт невідомих терористів на мирне сільське населення з наступною ліквідацією їх силами прихильників нашої партії!

- Тіпун вам на язик, колего!

- А що? Щоправда, при цьому доведеться замочити пару агітаторів, для вірогідності.

- От з вас і почнемо!

- Допилися! - констатував з-за шинквасу Зять.

Не встигла я вранці свиней погодувати, як на порозі нашої ферми вродився Петя Гітлер, ще жалюгідніший, аніж завжди. Воно й зрозуміло - з однієї команди поперли за оту історію з обклеєними нужниками, в інші не беруть, бо спаскудив репутацію, а до виборів, щоби продати бюлетень і нарешті випити, ще далеко. Довелося, як казали у нас у школі на зборах, знову йти “дорогою слави батьків”, себто, жебрати на пляшку. Проте, Петя Гітлер не був би Гітлером, якби з’явився до мене з криком: Маріє, труби горять, рятуй! Ні, він почав здалеку: