Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

А як не вийде, то доведеться самій платити Петі по графі “списання збитків від падежу свинопоголів’я”. Бо врешті решт, що таке всі ці вибори? Суцільне свинство!

Як я вже казала, те наметове містечко з агітаторами в селі одразу прозвали “піонерським табором”. Бо власне ж, так воно колись і було. Саме на цьому місці стояли літні, або як їх тоді називали, фінські будиночки, куди щоліта звозили з усього району юних ленінців на перепочинок. Будиночки ці наші хазяйновиті люди давно вже розібрали і пристосували до діла. Залишився лише отой розбитий літній кінотеатр, у якому з таким гуркотом провалилися гастролі фальшивої Вірки Сердючки.

Так ото ж - усе, що діялося у “піонерському таборі”, негайно ставало відоме всім Великим Колодам. Ну, куди дінешся? Намети хоч і затишні, але ж стінки з брезенту. Тут хоч під ліжко залізь, ковдрою вкрийся, дай сам собі дулю - через п’ять хвилин усе село знатиме.

І от із самого ранку від хати до хати понеслося: соціологи приїдуть!

Треба сказати, що ми у нашому селі про цю породу дещо чули, переважно у сполученні з іще одним не дуже зрозумілим для нас слівцем “рейтинг”. Ото як тільки вибори накочують, так по телевізору лише про одне триндять: “Соціологи встановили, що рейтинг такого-то піднявся, в такого-то - впав…” А на кого він піднявся і після чого впав? Темна ніч! Дурять нас, дурять, дурять!

Соціологів привезли, звичайно ж, центристи. Справжніх, не як Вірка Сердючка. От тільки знову пальцем у небо влучили. Бо за принципом, що мій свекор охрестив “падати з коня - так з хорошого”, вони замовили спеціалістів навіть не у Києві, а вважайте за кордоном. Щоправда, не в Європі, а в Москві, але кажуть, і ці заломили ціну на рівні світових стандартів. Та справа не в ціні, а в тому, що цей коник виявився, як співають наші дітки, “без ноги”.

Москвичів було двоє. Старший - схожий на китайця, у окулярах і з бородою, а другий - такий собі невиразний, гладенько виголений і дорогим одеколоном від нього несло так, що перебивало всі традиційні сільські запахи. Це вже з подальших розмов з’ясувалося, що соціологи полінувалися перекласти свої анкети українською мовою і прихопили те, що у них від власних виборів у Думу залишилося. Зате взяли передоплату. І вийшли на наші вулиці з таким виглядом, як оті грецькі попи, котрих привезли Київську Русь хрестити.

І треба ж було, щоби першим, кого вони запримітили на нашій вулиці, був Петя Гітлер, котрий із самого ранку за звичаєм тинявся навколо “піонерського табору” в надії на те, що раптом щось перепаде - як не халтура, то халява.

Напевне, у порівнянні з їхніми російськими бомжами наш Петя виглядав мало не фраєром, бо соціологи зі своїми анкетами одразу підкотилися до нього і заговорили, природно, російською мовою. І це була їхня друга помилка. Петя випнув груди, задер носа і проголосив:

- Як хочете щось запитати, то говоріть державною мовою або кличте переводчика. Бо я вашого птичого язика не знав і знати не збираюся.

Росіяни остовпіли, а потім витріщилися на супроводжуючого, котрий розгубився не менш, аніж заїжджі.

- Чаво?

- Переводчика требует, мля! - розтлумачив нашенький.

- Это что - Галиция?

- Да нет, Украина, самая настоящая! Я вам сейчас на карте покажу.

- Ото ж! - зрадів Петя Гітлер, - Україна! Найсправжнісінька! А як не вірите, то он моя колишня вчителька йдуть, Валентина Спиридонівна. Спиридонівно! А скажіть-но оцим москалям, яка у мене з російської мови оцінка була?

Старенька Валентина (чи як вона сама вимовляла, Валінтіна Спірідоновна), котру мій свекор якось у запалі суперечки обізвав “наріжним каменем великодержавного російського шовінізму на селі”, зупинилася, взяла руки в боки і нещадно “окаючи” та “гекаючи” вигукнула:

- Пошол вон, нєгоднік! Ти мнє єщо в школє остохрєнєл!

Соціологи спочатку поприсідали, а потім кинулися до ветеранші педагогічної праці зі своїми папірцями. Але вона відбила їхній наїзд, як Кутузов Наполеона під Бородіно:

- А дє ви билі, когда здесь із нас дєлалі нацмєншину і запрєщалі Пушкіна?

Після чого демонстративно показала всім спину і попрямувала собі далі.

Петя Гітлер тим часом стояв собі мовчечки, але на його замурзаній фізії вимальовувалося: “А що я вам казав? І куди ви без мене тепер дінетеся, лебедики?”

Ситуацію розрядив Софин Зять, котрий нагодився на галас зі свого генделика: