Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

На хуторі я кілька днів займався своїми полями, а вечорами сидів над справою Посульського. Оце шукати, думати, ловити — мені наче пісня. Людина ж мусить таку собі справу знайти, щоб душа співала. От я думав, що коли після служби у відставку вийду, буду на хутірці власному сидіти, чай із варенням вишневим попивати і радіти. Хутір купив, самовар поставив, варення зварив, посидів тиждень за чаями, і стало мені нудно, хоч вовком вий. Вкладуся спати — контора сниться, наче я на службі, бігаю Києвом, бунтівників шукаю. Прокинуся на хуторі, і вставати не хочеться, а аби випити та далі лежати. Однак до чого випивка доводить, я знав, тож придумав торгівлею зайнятися. Якраз і врожай перший поспів, почав ним торгувати. Продав, прибуток мав, але от не співає душа. Байдужі мені ті червінці, є і є, серця не гріють. Думаю, ну то ж жидівська справа — гендлювати, а я людина православна, з селян, хліборобством займуся. Навесні став за плуг, самотужки зорав багатенько, виснажився так, що аж паморочилося, а нудно так само. Не моє. Не співає душа, а скиглить, наче собака на морозі. А тут перша справа прийшла, попросили допомогти дещо розкрити. Від нудьги узявся, а тільки думати над нею почав, так і ожив! Чую, душа співає, кров вирує, наче я чарку горілочки випив, а навколо музик з півдесятка шкварить. Аж підкидає мене. Ото тоді я і зрозумів, що не можу без справ жити. Думав уже на службу повертатися, але потім подумав, що чого це я буду на когось працювати, коли можу на себе. Сам собі пан. Отак і працював. А душа співала, яка б важка справа не була.

Тут же справа була, наче горіх залізний. З розповідей Посульського й наданих ним документів випливало, що злочинці, яких він розшукував, володіли майстернею на межі Харківської та Полтавської губерній, при дорозі, де заманювали до себе перехожих із невідомою, але, скоріше за все, поганою метою. Після втечі Посульського злочинці підпалили свою майстерню і зникли всією родиною з частиною майна у невідомому напрямку. Оскільки невдовзі послані по дорогах козачі роз’їзди нікого не знайшли, то, скоріше за все, втікачі переховувалися десь поблизу. Може, у лісі, а може, в товаришів, що жили неподалік. За документами майстернею володів Микола Сверстюк, уродженець Єлисаветграда. Але коли полтавська поліція звернулася до колег у Єлисаветград, то з’ясувалося, що ніколи про Миколу Сверстюка, майстра по залізу, там не чули, а паспорт його, судячи з усього, був підроблений. Подальша перевірка виявила, що поштою Сверстюк не користувався, якихось зв’язків не мав, жив собі при майстерні, заробляв на життя. Жодних претензій до нього від влади не було, навпаки, була йому вручена подяка, коли Сверстюк сповістив про трьох анархістів, що ховалися від поліції. Одним словом, поважний громадянин, але з підвалом, повним людських кісток.

Про ті кістки була доповідь повітового лікаря, який засвідчив, що кістки таки людські й вони не були викопані десь із землі, як то буває на колишніх цвинтарях. Лікар підтвердив сліди ножів та сокир на кістках і черепах, при цьому зауважив, що сліди були схожі не на поранення, а, скоріше, на пошкодження, які виникають під час розбирання туш. Також лікар звернув увагу на те, що кістки належали здебільшого дорослим чоловікам та жінкам. Серед кісток і черепів не було кісток маленьких дітей, а також старих. Наймолодші кістки належали підліткам орієнтовно років п’ятнадцяти, а найстаріші — чоловікам до п’ятдесяти років. Стосовно того, яким чином збиралися кістки і звідки на них сліди ножів та сокир, лікар жодних версій не висував, написав лише, що «про це страшно навіть помислити».

Уважно вивчивши всі документи, передані мені Посульським, я склав план своїх дій у цій справі. Спочатку я вирішив поїхати на місце, спробувати додатково щось дізнатися про Сверстюка та його родину. Десь за тиждень запряг я вранці Чалого і покотив у бік Гадяча. Прибув туди під вечір, хотів знайти, де переночувати, але дорогою трапився один зачинений трактир і нічого більше. А ще зустрілася мені на дорозі компанія якихось босяків, що смажили на узбіччі зайця і запрошували до вечері, але з ними я ночувати не схотів, бо легко пізнавав кримінальників.

Можна було повернути до села, яке було поруч, але вирішив заночувати прямо в бричці. Знайшов невеличкий гайок неподалік дороги, заїхав туди, випріг Чалого, припнув його залізним ланцюгом до дерева, не для того, щоб не втік, а для того, щоб не вкрали. Насипав Чалому вівса, сам з’їв куліш із салом, який приготувала в дорогу Уляна Гаврилівна. Потім назбирав хмизу, розпалив невеличке багаття, на якому зігрів собі води для чаю в прихопленому з дому чавунці. Попив чайку та влігся у бричці, прикрившись ковдрою.