Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А що саме?

— Та я і сам нетверезий був, не дуже пам’ятаю. Наче що був Ванька у якихось бувальцях.

— А де той Ванька зараз?

— Та де, в буцегарні. Тікав від мужиків, довелося поліції здатися, інакше б убили.

— Конокрад твій Ванька, чи що?

— Конокрад. Тепер у Гадячі суду чекає і загримить до самого Сибіру, бідолашний. Ой, а хто це? — злодій зробив перелякане обличчя і вирячився мені за спину. А я йому кулаком у морду, щоб знав, як поважну людину за дурня мати. Думав, що озирнуся я, а він втече. Тільки замість цього аж покотився негідник. Хотів підвестися, а я йому ногу на спину поставив.

— Лежи, стерво!

— Не вбивайте! Не вбивайте! Будь ласка! Благаю! Сирота я! Не від хорошого життя у злодії пішов! Будь ласка!

— Не мене проси, дурню, — кажу йому.

— А кого? — питає перелякано.

— Господа нашого. Я ж лише янгол помсти. Зараз ось один набій з револьвера витягну, барабан крутну. А тепер молися, сучий сину, щоб вибачив тебе Господь, кажу і револьвер до потилиці негіднику приставив. Він як затрясеться, слину пускає, руками землю дряпає.

— Молися, халамиднику! — грізно так йому кажу. А воно ж до того дике, що тільки «Отче наш», та й то з помилками знає. Ну, хоч так. Якраз на «ізбаві нас від лукавого» я барабан револьвера крутнув, злодій аж скрикнув, а я на гачок натиснув. Клацнув бойок, злодій аж зойкнув.

— Ну що, пощастило тобі, негіднику. Помилував тебе Господь, значить, є в тобі, окрім лайна, ще й іскра Божа. Іди звідси, пам’ятай про милість Його та думай, як виправдати довіру Його!

Дав під сраку носаком, і побіг злодій. Переляканий, аж ноги підгинаються. Навряд чи назавжди виправиться, але кілька тижнів чесно поживе, і то вже непогано. Я Чалого запряг і рушив далі. Спочатку в село сусіднє, до церкви заїхав. Панотець там був з росіян, по-нашому не балакав, то довелося з ним російською, від якої я після служби відвик, ледь слова добирав. Та вже якось балакали. Коли спитав я про Сверстюка, то помітно панотець наїжачився.

— А що вам до того Сверстюка? — спитав насторожено.

— Та грошей він мені винен. Мусив ще місяць тому віддати. Не віддав. Тепер виявляється, що зник. Не знаєте, куди?

— Так поліція каже, що згорів він зі всією родиною.

— Якби він грошей мені не винен був, і я б у це повірив. Що він взагалі за людина був? На служби ходив до вас?

— Ходив. Інколи. Тільки ж не вірував він.

— Не вірував?

— Мабуть, сектант якийсь був.

— Сектант?

— Ага. До сповіді стане і все якісь дурниці розповідає, наче насміхається з мене. І причащався коли, то так дивиться на мене, наче на дурня, наче знає щось таке, чого я не знаю. Кілька їх таких було. Але зараз цей Сверстюк згорів, а інші поїхали звідси, мабуть, злякалися Божої кари за невір’я своє.

— А як думаєте, що за сектанти? Штунда?

— Та ні. Штунда любить до себе зваблювати, Біблію читати і на свій осудний умішко її розуміти. А ці були від усіх окремо, ні з ким не товаришували, а до церкви ходили, так наче лише для того, щоб я в поліцію не сповіщав. Погані були парафіяни. Тут узагалі справи занехаяні були. До мене служив тут отець Іонафан, так той службу Божу мужицькою говіркою провадив, хоч це і заборонено керівним архієреєм. Книги богослужбові мав київського друку, на одній узагалі було написано, що дар від зрадника Мазепи! Ну хіба так можна? Я почав як треба службу провадити, а місцеві давай ремствувати, що не розуміють нічого і хочуть як раніше. Багато хто і ходити перестав, то довелося до поліції звертатися, щоб навели лад. Тепер до церкви наче ходять, але немає у них істинної віри. Недовірки якісь.

Зітхає панотець, видно, що важко йому тут.

— Або он розписи в церкві! Соромно додивитися! У Діви Марії щоки рум’яні, наче в сільської дівки, і брови чорняві у палець завтовшки! У Господа нашого ледь не оселедець на голові зображений, і ще одягнений він у шаровари! А легіонери римські — так ті у формі солдатській. Ну що це за неподобство таке! Я вирішив ту мазанину заляпати й істинні картини зобразити, як того вимагає Священний Синод. Привіз іконописця аж із Почаєва, а його місцеві одразу споїли. І перестали гроші за треби платити. Бідую я тепер. Дикі тут люди, ох, дикі, одне слово — хахли.

Він би ще і далі скаржився, але поїхав я, бо поспішав. Дорогою думав, що от важко панотцю, бо відірвався він від коріння. Народився десь на Рязанщині, там би йому і жити, але ж оце приїхав сюди, а тут усе йому чуже. Я ось у Туркестані служив. Наче ж непоганий край, зими немає майже, фруктів усіляких повно, хліб родить добре, але чужий край. Можна було б після служби там залишитися, і землю давали, але не залишився, бо сумно мені там було. Наче в гостях я. Трохи побути можна, а потім додому хочеться. Ось тут же мені добре. Дивлюся я на лани та луки, пташки мені співають, і небо всміхається. Добре.