Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Спати міг спокійно, бо Чалий мій був розумним конем і як тільки чув, що хтось наближається, одразу починав хропіти і тупати копитами. Охороняв краще за собаку. Десь під ранок я почув хропіння Чалого і прислухався. Вже потроху світало, я відчував, що Чалий чомусь хвилюється. Потім почув якийсь рух поруч. Удав, що міцно сплю, а сам узявся під ковдрою за револьвер, який не полишав у подорожах. Почув, як Чалий щось почав гризти і заспокоївся. А ось у візок зазирнув якийсь хлопець. Обережно почав нишпорити речами. Злодій. Я почекав, а потім ногою притиснув руку злодія. Він закричав з переляку, а я вдарив його рукояттю револьвера по голові і підхопився, готовий стріляти, якщо злодій був не один. Але хлопець був сам. Впав зі скривавленою головою, потім підхопився, намагався втекти, але я його легко наздогнав і притяг до брички, де знову хвилювався Чалий. Біля коня лежала грудка солі, якою крадій намагався заспокоїти тварину.

— Не вбивайте, будь ласка, не вбивайте! — шепотів хлопець і перелякано дивився на мій револьвер. Я обшукав його. За халявою чобота знайшов ніж. Довгий та гострий.

— Не вбивайте! Благаю! Сирота я!

— Ти-то, може, і сирота, але когось і сам сиротою зробив, — кивнув я на ніж.

— Ні, ні, нікого не вбив! Не пролив я крові християнської! — запевнив хлопець. Невеличкий, худий, засмаглий весь. Блимав на мене чесними оченятами, але я знаю, що злодію брехати — як з гори котитися.

— Бачу, ти місцевий?

— Місцевий! Місцевий! Все життя тут прожив, окрім трьох місяців у холодній в Гадячі.

— А де поділася майстерня, яка тут була? Минулого року я бричку в ній ремонтував, а зараз не знайшов її, — питаю, а сам бачу, як злякався хлопець. Дивиться на мене уважно.

— А ви хто? З поліції?

— Тю, дурне. Якби я був з поліції, вже б віз тебе у Гадяч. Можливо, і відвезу, як брехатимеш. То де майстерня поділася?

— Згоріла вона! Не везіть мене в Гадяч! До Сибіру мене запроторять! Не везіть! Благаю!

— Як згоріла? Коли? — дивуюся.

— Та кілька місяців тому. Вщент згоріла!

— А господар де ж?

— Теж згорів.

— Згорів? — дивуюся.

— Згорів! Поліція кістки знайшла! Тут один панич тоді чогось крутився. А кістки так возом вивозили до лісу. Сам візник розповідав.

— Дива які. А ж де поділася родина господаря майстерні?

— Так усі згоріли! Всі до одного! Нікого не залишилося! Я чого знаю, бо ж і мене тягали. Всіх босяків з повіту зібрали і давай розпитувати, чи не бачили ми їх.

— Кого?

— Ну, Сверстюка з родиною.

— Що за Сверстюк?

— Так господар же майстерні, Сверстюк його прізвище було.

— Так ти ж казав, що згоріли вони, а тепер кажеш, що поліція їх шукала. Брешеш, сучий сину? — дратуюся і револьвером наміряюся.

— Ні! Ні! Я правду кажу! Просто спочатку поліція думала, що втік Сверстюк, шукала його. Козаки дорогами нишпорили! І нас допитували, чи бачили ми його. А потім сказали, що згорів він з родиною, і нас всіх відпустили. Тільки ж не згорів, — несподівано сказав хлопець.

— Як не згорів?

— А так. Тієї ночі, коли пожежа була, я дорогою йшов. І бачив Сверстюка на возі, разом зі всією родиною і слугами. Поспішали вони до Васьки-шинкаря.

— До кого?

— До Васьки, він тут шинок тримав неподалік.

— А чого тримав?

— Бо продав невдовзі і виїхав кудись.

— Вже після пожежі?

— Після. За місяць десь. Дивувалися всі, бо ж грошове місце у Васьки було, при дорозі. Як мужики з ярмарку їдуть, так обов’язково і зупиняться чарку перехилити. Я там частенько крутився, кажу ж, хороше місце було, — аж руки потирає, негідник.

— А зараз що?

— А зараз купив той шинок болгар один. Так цей пес мене і на поріг не пускає! Двічі бив, коли бачив! А таке ж місце, таке ж місце було!

— А ще хтось із придорожніх жителів останнім часом виїхав звідси?

— Ще? Та ні. Хіба що брати Поліщуки, вони на хуторі жили, трохи в ліс якщо повернути, ковальством займалися. Ну і Гаврило Кобець, колій відомий, теж поїхав кудись.

— А куди саме?

— Та кажуть, що до Сибіру. Там же земельки багато, не те що в нас, що й ногою ступнути нема куди. От у мого батька покійного три брати було. Двом старшим батьки землі купили, а двом молодшим сказали їхати світ за очі, землю шукати. Мій батько в Семиріччя поїхав, отримав там землю, а потім його місцеві азіяти вбили. Повернулася мати зі мною-сиріткою! Ох, скільки я горя зазнав! — аж заплакав розбійник.

— Припини скиглити! Якісь родичі чи знайомі тут у Сверстюка залишилися?

— Ні. Він же не місцевий був. Як приїхав, так і поїхав. Ні з ким він не товаришував, ніхто про нього нічого не знав. Хіба що Ванька Порепаний щось п’яний балакав.