Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Він дивиться на мене, хоче побачити реакцію, але її немає. Я ж за роки роботи в охранці стільки всього надивився та наслухався, що мене тепер хіба що янголи Апокаліпсису здивують. Та й то спочатку з’ясую, чи не бунтівників то витівки, чи не ворогів імперії, а потім уже дивуватимуся. Між тим, Посульський продовжив.

— Потім прийшов чоловік. Голомозий, у дранті, з гасовою лампою і цеберком якихось помиїв. Наказав мені їх їсти. Якийсь куліш, жирний та несмачний. Я не хотів їсти, спитав, де я і що відбувається. А чоловік притиснув мені руку і загнав голку під ніготь. Ось, досі слід є.

Посульський показує мені праву долоню. І я бачу під нігтями слід. Справді схожий на той, який буває, коли заганяють голку під ніготь. Я знаю, бо бачив закатованого есдемами провокатора. Той самий слід під нігтем.

— Він примусив мене їсти куліш, з’їсти все, що приніс. Поки я ковтав ту гидоту, озирався навколо. Я був у підвалі, складеному з дикого каменю. Великому підвалі зі стелею десь метри чотири заввишки. Ну, два сажені. Я був припнутий до кільця у стіні. Такого кільця, як ото коней припинають. У центрі підвалу був причеплений великий гак, а поруч стояли столи з посудом, ножами та сокирами, наче в різницях. Коли чоловік пішов, знову стало темно. Я почав смикати кайдани. Я смикав їх наступні чотири дні! Увесь час! Я зідрав шкіру на руках до крові, але смикав. А ще їв помиї, бо той чоловік приходив кожні кілька годин. Приходив і змушував жерти жирні помиї!

Він зривається на крик, і я бачу переляк в його очах. А цього ж хлопця нелегко налякати. Чув я, як він від розбійників відстрілювався і як з бувалими купцями торгувався. Але от зараз весь тремтить, підхоплюється, відходить до вікна, витирає піт із лоба хусточкою. І я розумію, що справа серйозна. Не якісь там забаганки. Чекав, поки Посульський повернеться за стіл.

— Ви чули про щось подібне? — спитав він у мене.

— Викрадачі говорили про викуп?

— Ні! Жодного слова! Вони так і не дізналися, хто я насправді! І зі мною ніхто не балакав. Просто приходила та голомоза потвора і примушувала мене жерти жирні помиї! Ось і все! Жодних пояснень, жодних розмов, узагалі нічого!

— Тихіше, ви перекрикуєте Шаляпіна, — попередив я.

— Я ледь не збожеволів тоді!

— І як ви звідти вибралися?

— Я таки вирвав кільце зі стіни! Я увесь час рвав його і вирвав. Потім вбив тим кільцем потвору з цеберком, узяв ключі, вийшов із підземелля. Воно було під тою майстернею, де я зупинився на ніч. Надворі було темно. Я заліз до сараю поруч, де залишав коня та бричку, але їх не було. То довелося пішки бігти до Гадяча. Ще тільки світало, а я вже був там і швидко повернувся з поліцією до майстерні. — Посульський робить паузу. — Але там уже догоряла пожежа. І нікого з власників майстерні. А там був сам майстер, його жінка, двоє дітей і двоє робітників! Вони зникли! Я наполіг, щоб дорогами послали козаків, сподівався наздогнати негідників. Але козаки нікого не знайшли. Поліція не вірила моїм словам про полон, тоді я за свій рахунок найняв бригаду землекопів. Вони розкидали ще гарячу золу і знайшли підземелля. Воно було, це не моя вигадка! Тільки ось тіла чоловіка, якого я вбив, там не було. І зникли ножі та сокири, весь той численний реманент різників, який там був!

— Дивно. Вони тікали швидко, але не забули про сокири та ножі?

— І це ще не все! В підземеллі я знайшов двері до кімнати. І та кімната майже вщерть була заповнена кістками та черепами. Людськими кістками та черепами!

— Що? — тепер уже я заглядаю Посульському в очі і бачу там майже божевілля від жаху. Його аж трусить. Переляк, у ньому досі живе переляк, який пече його вогнем. Киньте сире поліно у багаття, і побачите, як його почне крутити у вогні. Так само жах крутив і Посульського. Але я не вірив шановному панові.

— Черепи та кістки?

— Я нарахував двісті сімдесят черепів! Людських черепів! Вони були розставлені на полицях, наче глечики в сільській крамниці! І сила-силенна кісток! А ще на всіх були помітні сліди. Такі бувають, коли з кісток ріжуть м’ясо ножем! Я останніми роками займаюся гуртовою торгівлею худобою, я бачив, як розбирають корів чи коней, знаю, про що кажу!

Посульський дістає з кишені сюртука металеву флягу. Тремкими пальцями відкручує кришку і робить великий ковток.

— Коньяк, не бажаєте?

— Та не відмовлюся, — кажу я, бо всього чекав, але не цієї розповіді. Якби говорив хтось інший, я би легко відкинув ці слова як маячню. Але я багато чув про Посульського, про його вміння вести справи. Навіть те, що він звернувся до мене, і те, як це він зробив, уже свідчило, що він при розумі і знає, що робити. А жах, кожного б схопив жах після такого.