Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Ото за роздумами приїхав до Охтирки, випив чаю, покрутився біля готелю «У Генріха», щоб там не чекала мене якась халепа. Це в мене ще з контори звичка, що місце зустрічі краще заздалегідь вивчити, щоб сюрпризів не було. Дав портьє гривеник для покращення стосунків.

— А скажи, хто у тридцять шостому номері живе? — питаю.

— У тридцять шостому? Вже ніхто, — каже портьє. — А вам ось лист.

Дав мені конверт і всміхається. Я відійшов, читаю. «Шановний Іване Карповичу, чи не будете Ви проти пообідати зі мною в ресторані „Шантільї“, це поруч із міською думою. Назвіться швейцару, він проведе. З повагою, Ваш шанувальник». Почерк той самий і папір теж. А ще аркуш зі схемою, як проїхати з готелю до ресторану. Поїхав. У ресторані було багацько відвідувачів, але мене швейцар одразу відвів до окремого кабінету на другому поверсі. Там уже чекав на мене чоловік років сорока, у сюртуку, в блискучих дорогих черевиках і з «метеликом». Зустрів мене біля дверей, потиснув руку, запросив жестом за стіл. Пустий стіл. Ну, це і правильно, спочатку справа, а потім їжа.

— Іване Карповичу, дуже радий, що ви відгукнулися на моє прохання, — сказав чоловік і всміхнувся, щоб показати спокій, але відчувалося, що трохи нервує. Розмовляв мій шанувальник по-нашому, по-мужицьки, хоча серед панів таке нечасто буває.

— Чим зобов’язаний вашій увазі?

— Справою, Іване Карповичу, важливою справою, яка є в мене до вас.

Він усміхається, а я його розглядаю. Десь бачив. У мене пам’ять на обличчя, як в Уляни Гаврилівни на слова. Бачив. Раз чи два, але знайоме обличчя.

— Та спочатку я відрекомендуюся. Звати мене Олексій Посульський, я тутешній землевласник. Чули про мене?

— Чув, — киваю. Ну справді, він же! Перший багатій в Охтирському повіті. Отримав від батька у спадок маєток. Великий, але вкрай занедбаний. Тричі під заставою, боргів на десятки тисяч. То цей Посульський покинув навчання в Москві, узявся за справи, кілька років і вдень і вночі працював, піднімав маєток — і підняв. Таким виявився метким, що не тільки батьківщину врятував від кредиторів, а ще й навколишніх земель та економій докупив. Збіжжям торгував, худобу скуповував, лісом займався, оце зараз начебто нафту знайшов у себе на землях. Поважна людина.

— Отже, тепер почну про справу. Тільки прошу — все, що почуєте від мене, мусить залишитися в цій кімнаті, — знову всміхається, тільки зовсім не весело йому, і губи зубами кусає.

— Інакше і бути не може, — запевняю його.

— Добре. Отже, мені, Іване Карповичу, потрібно, щоби ви знайшли одних людей.

Дивиться він на мене, а я микитую. Людей? Боржників? Сердечні справи? Прикажчик із готівкою втік?

— Яких я вважаю небезпечними для себе, — продовжує Посульський.

Революціонери хочуть для партійок своїх гроші заробити? Кримінальники якісь?

— Що скажете, Іване Карповичу?

— Нічого не можу сказати, бо нічого ще не почув.

— І то так, — він усміхається, заглядає в очі. Здається, вивчає мене, досі не вирішив остаточно, чи мати зі мною справу. Мовчить.

Я підводжуся, бачу його здивування.

— Коли вирішите остаточно, чи працювати зі мною, чи ні, тоді приїздіть до мене на хутір, там і побалакаємо. А поки не смію витрачати ваш час, — кажу йому і прямую до виходу з кабінету.

— Я вирішив, — каже він, коли я вже біля дверей. — Я працюю.

Поки я повертався за стіл, Посольський увімкнув грамофон. Шаляпін заспівав. Посульський сів навпроти і почав швидко говорити, наче якомога скоріше хотів усе розповісти.

— Два тижні тому я їхав до Гадяча на ярмарок. Їхав одягненим як звичайний прикажчик. Я часто так роблю, бо як бачать, що з панів, то ціну задирають, думають, що дурний, не розумію нічого. Так ось, я планував дістатися Гадяча ще увечері, але зламалося колесо брички. Поки його полагодили, стемніло. Вночі їздити не люблю, бо на дорогах не дуже спокійно, то вирішив заночувати у господаря майстерні. Він сам запропонував. Я йому раніше наплів, що програвся в карти і тепер їду до хазяїна отримувати стусанів. Брехав, щоб не подумали, що гроші в мене є. Розплатився за роботу останніми копійками, все зітхав та скаржився на долю. Господар запросив мене разом повечеряти. Випили ми по чарці, я миску борщу з’їв і більше нічого не пам’ятаю.

— Горілка?

— Він з одного графина і мені, і собі наливав, у чарку мені нічого не підкидав. Я слідкував. Думаю, що у борщі щось було. Так ось, я знепритомнів. Отямився у підвалі. Темно навколо, тиша, а я голий і припнутий кайданами до стіни.