Андрис Лагздукалнс - Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Компанію Луїзі де Фоссе під час вечірньої прогулянки складав один з засновників літературного конкурсу, а саме Віктор Наумович Приходько, сорока восьми років, власник видавництва, головний офіс якого був розташований у Києві, а філії – у Росії, Білорусі та Казахстані. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений у легкий світлий костюм спортивного крою, він поважно крокував поруч зі своєю супутницею широкою алеєю парку. Чоловік періодично втирав носовичком краплі поту, які виступали на засмаглій поголеній голові, й обмахувався світлим літнім капелюхом, тримаючи його в лівій руці. Але судячи з частоти рухів руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.

– Ти диви, вже майже сутеніє, але як спекотно. Напевно, до ночі буде гроза.

– Ви маєте рацію, Вікторе, грози сьогодні не минути. Звернули увагу на хмару над Анже? Грому ще не чути, але блискавки вже миготять.

– Так що, нас може ще й намочити? – чоловік здивовано подивився на супутницю.

– Ну що ви. Ми встигнемо повернутися. Від нас до міста миль двадцять-двадцять п'ять навпростець.

– Тоді я за вас не переймаюсь.

– Та досить вже вам, Вікторе! Я не цукрова панночка, й дощем мене не злякати. Цієї весни ми з подругами пішки підіймалися до тунелю «Пікколо Лагацуой», що в Альпах. Вів нас хлопчина-гід років двадцяти, зі студентів, які підробляють на простих маршрутах для таких старих гримз, як ми.

– Луїза, припиніть на себе намовляти! Ви напрочуд добре виглядаєте.

– Так, для своїх сімдесяти я виглядаю чудово, а ось на п'ятдесят, вибачте, Вікторе – вже не тягну, – вона посміхнулася й продовжила. – Так ось, на зворотному шляху нас застав дощ і поливав усі три години, доки ми спускалися до підніжжя гори. Нам наступного ранку хоч би що, а той юнак зліг із нежитю та застудою.

– Ось я й кажу, ви…

– Ай, залиште. Я живу на природі, а не під дахом цих жахливих та галасливих міст. Ми весь час через це сперечалися з моїм покійним чоловіком. Він тут знемагав від нудьги, доки не вигадали інтернет. Ось тоді-то він заспокоївся, отримавши можливість безпосередньо у візуальному режимі вправляти мізки своїм директорам та спілкуватися з клієнтами і друзями, не виходячи з кабінету.

Вони підійшли до ажурної альтанки.

– Зупинімося ось тут. Я наказала подати сюди чай, – Луїза жестом запросила свого супутника пройти всередину альтанки.

Вони сіли на дерев'яні лавки з вигнутими спинками, пофарбованими в білий колір, у тон рожевому й білому забарвленню намету, виготовленому з тонких прутів, що накривав альтанку.

– Скажіть Луїза, а вас не турбує те, що серед дев'яти фіналістів троє з України і один з Росії. Адже багато хто в нашому видавничому колі знає про те, що ви родом з Чернігова.

– Ой, та ну їх до біса. Це знання не заважало їм протягом півстоліття заробляти гроші на моїх романах. Так чому це повинно їх зараз бентежити? Тим паче, що дівчина виказує напрочуд гарні здібності. Потім ще цей француз-ветеринар і відставний детектив зі Штатів. Господи, та чого мені перейматися? Адже конкурсний відбір проводило міжнародне журі, яке вони й обирали. Ви самі-то чого збентежилися?

– Та я ж не про себе. Насправді ви, шановна Луїзо, теж бачите, які зараз у світі склалися стосунки. До нашої країни підвищений інтерес, до Росії навпаки – починає складатися негативне ставлення.

– Пусте. Я не маю бажання навіть згадувати про ці дурниці. У нас не Рада Безпеки Європи, а міжнародний літературний конкурс. Ми поза політикою. Історії для майбутніх конкурсних робіт обрані абсолютно нейтральні. Від цього й будемо витанцьовувати.

– Скажіть, Луїзо, а як ви зважилися віддати свої сюжети конкурсантам? Або у вас їх настільки багато, що ви боїтеся не встигнути все викласти на папері за життя? Так найміть стенографістку.

Після цих слів співрозмовника жінка розсміялася. Витерши мереживною хусточкою, яку вона витягла з манжета, сльози, що виступили у куточках гарних сірих очей, вона дістала зі сріблястого клатча золотий портсигар. Розкривши його, витягла тонку коричневу цигарку. Луїза підкурила від вогню запальнички, з повагою піднесеної Віктором Наумовичем.

– Я щось не те кажу? – він здивовано поглянув на співрозмовницю.

– Не переймайтеся, все добре. Але кращою стенографісткою у мене був мій покійний чоловік. Мій Мішель. Він примудрявся не тільки записувати все те, що я йому надиктувала, а й одночасно вмів правити діалоги, особливо за участю жінок. Повинна визнати – це геніально йому вдавалося. Я спробувала знайти Мішелю заміну, але, на превеликий жаль, це виявилося вкрай складною проблемою.