Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

– Досить точно підмічено, – погодилась я. – Великим людям не потрібно підкреслювати свою значущість.

– І він такий безтурботний… я не можу передати вам, як весело ми проводили час у перші роки, коли приїздили сюди, – він, Річард Кері та я. Ми були такою щасливою компанією. Звичайно, Річард Кері працював із ним до цього, у Палестині. Їхній дружбі вже десять років. Ну а я знаю його вже майже сім.

– Який вродливий чоловік, цей містер Кері, – зауважила я.

– Так, гадаю, так воно і є.

Вона промовила це досить різко.

– Але він трохи замкнений, чи не так?

– Він раніше таким не був, – швидко відповіла міс Джонсон. – Це лише відтоді…

Вона несподівано замовкла.

– Лише відтоді… – повторила я, спонукаючи її говорити далі.

– Ну, то я так. – Міс Джонсон багатозначно знизала плечима. – Зараз багато чого змінилося.

Я не відповіла. Я сподівалася, що вона продовжить – і так воно і сталося, – але перед тим як висловити свої зауваження, вона розсміялася, ніби бажаючи зменшити їхню важливість.

– Боюся, я досить консервативна і старомодна людина. Я іноді думаю, що, коли дружині археолога не дуже цікаві всі ці розкопки, з її боку було б розумніше не супроводжувати експедицію. Це часто призводить до суперечок.

– Місіс Меркадо… – припустила я.

– А, ви про неї! – Міс Джонсон відмахнулася від мого припущення. – Я мала на увазі місіс Лайднер. Вона дуже чарівна жінка, і можна зрозуміти, чому доктор Лайднер «запав на неї» – якщо використовувати жаргон. Але я не можу не відчувати, що вона тут не на місці. Луїза порушує тутешні порядки.

Тож міс Джонсон погодилася з місіс Келсі, що саме місіс Лайднер відповідає за напружену атмосферу. Але звідки взялися страхи самої місіс Лайднер?

– І вона порушує його спокій, – палко додала міс Джонсон. – Звичайно, я… ну, як вірний, але ревнивий старий пес. Мені не подобається бачити його таким стомленим і стурбованим. Він мав би повністю зосередитися на роботі, а не займатися дружиною та її дурними страхами! Якщо вона боїться їздити до таких Богом покинутих місць, краще б вона залишилася в Америці. Я терпіти не можу людей, які приїжджають на місце і там нічого не роблять, тільки скаржаться!

А потім, трохи злякавшись, що сказала більше, ніж хотіла, вона додала:

– Звісно, я дуже нею захоплююся. Вона прекрасна жінка і до того ж може бути дуже чарівною, коли захоче.

І більше вона до цієї теми не поверталася.

Мені подумалось, що всюди і завжди те саме: де збирається кілька жінок, одразу з’являються ревнощі. Міс Джонсон відверто не любила дружину свого шефа (це, мабуть, природно), а місіс Меркадо, якщо я не помилялася, її навіть ненавиділа.

Іншою людиною, якій не подобалася місіс Лайднер, була Шейла Райлі. Вона приїздила на розкопки кілька разів: один раз – машиною і двічі – разом із молодим чоловіком на коні (я маю на увазі, звичайно, двох коней). Я чогось підозрювала, що вона мала слабкість до мовчазного молодого американця, Еммота. Коли він чергував на розкопках, вона зазвичай залишалася потеревенити з ним, і я думала, що він теж захоплюється нею.

Одного разу місіс Лайднер прокоментувала це за обідом – як мені здалося, досить нерозсудливо.

– Донька Райлі досі полює на Девіда, – коротко розсміявшись, сказала вона. – Бідолашний Девід, вона переслідує тебе навіть на розкопках! Яка нерозумна дівчинка!

Містер Еммот не відповів, але навіть засмага не змогла приховати, як почервоніло його обличчя. Він підвів голову і подивився просто їй в очі – таким… дуже дивним поглядом – прямим, стійким, наче з викликом.

Вона ледь-ледь усміхнулась і відвела погляд.

Я почула, як отець Лавіньї щось пробурмотів, але коли я спитала його: «Що, вибачте?» – він просто похитав головою і нічого не відповів.

Після цього, того ж дня, містер Колман сказав мені:

– Річ у тім, що я спочатку занадто сильно не любив місіс Л. Вона затикала мені рота кожного разу, коли я щось хотів сказати. Але зараз я почав краще її розуміти. Вона одна з найдобріших жінок, яких я коли-небудь зустрічав. Коли ви опиняєтеся в її товаристві, то, навіть не усвідомлюючи цього, починаєте розповідати їй усі безглузді історії, в які коли-небудь потрапляли. Я знаю, у неї зуб на Шейлу Райлі, але ж Шейла раз чи два була з нею диявольськи грубою. Це найгірший недолік Шейли – вона не вміє поводитися. І норов у неї, наче у фурії!

У це я цілком могла повірити. Доктор Райлі розпестив її.

– Звісно, вона дуже впевнена у собі, адже вона – єдина молода жінка у цьому місці. Але це не виправдовує її тону в розмові з Луїзою: ніби місіс Лайднер для неї – двоюрідна бабуся. Місіс Л. уже не зовсім дівчинка, але вона пекельно красива жінка. Луїза схожа на тих казкових жінок, які виходять із болота з вогнями і заманюють нас. – І він гірко додав: – Ви не скажете про Шейлу, що вона когось заманює. Усе, що вона вміє, – це водити хлопців за носа.