Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

«Нещасний, чом ти помарнів, / Чом – як там далі? – день у день блукаєш сам?» [7] Пер. В. Мисика. Я вперше уявила собі обличчя лицаря, це було обличчя містера Кері – похмуре, напружене, бронзове обличчя, як у декого з тих бідних юнаків, що їх я бачила дівчинкою, під час війни… і мені стало шкода його… а потім я знову заснула і побачила, що La Belle Dame Sans Merci [8] Героїня однойменної балади Джона Кітса, фея, яка поглядом і співом звабила лицаря і прирекла його на смерть. – це місіс Лайднер, і вона нахилилась убік, сидячи на коні й тримаючи в руках вишивку з квітами, – і раптом кінь спіткнувся, і скрізь лежали шматочки кісток, покриті воском. А далі я прокинулася, вся покрита гусячою шкірою, затремтіла і сказала собі, що після карі на ніч мені завжди сняться кошмари.

Гадаю, я краще одразу поясню: у цій історії не буде жодного місцевого колориту. Я нічого не знаю про археологію і не думаю, що хочу дізнатися. Морочитися з людьми, які давно померли, та ще й у місцях, про які всі забули, – ця праця для мене позбавлена сенсу. Містер Кері казав мені, що я не маю археологічного хисту, і, напевно, він мав цілковиту рацію.

Першого ж ранку після мого приїзду містер Кері запитав, чи хотіла б я завітати до палацу, який він… планував , як він висловився. Хоча я не можу зрозуміти, як можна планувати те, що трапилося так давно! Ну, я сказала, що охоче прийму його запрошення, і, правду кажучи, я з нетерпінням чекала на екскурсію. Адже виявилося, що цьому палацу майже три тисячі років. Мені було цікаво, які палаци зводили в ті часи і чи подібні вони до фотографій з розкопок гробниці Тутанхамона. Але зрештою – і в це складно повірити – я не побачила геть нічого, крім багнюки! Брудні стіни з мулу заввишки десь із кілька футів – от і все, що мені показали. Містер Кері провів мене туди і розповідав у подробицях, яке чудове це було подвір’я і який вигляд мали деякі покої, тут і на верхньому поверсі, і безліч інших кімнат, що виходили на центральний двір. А я тільки й могла подумки повторювати: «Але звідки він усе це знає?» Хоча, звичайно, я занадто ввічлива, щоб дійсно таке спитати. І я можу вам зізнатися, що я була така розчарована! Ці розкопки для мене здавалися не чим іншим, як багнюкою: ані мармуру, ані золота, ані чогось красивого – та з будинку моєї тітки у Кріклвуді вийшла б значно приголомшливіша руїна! А ті древні ассирійці, або хто вони там були, ще називали себе царями! Показавши мені стародавній «палац», містер Кері передав мене отцеві Лавіньї, і той показав мені решту кургану. Я трохи побоювалась отця Лавіньї, який був іноземним ченцем і мав такий глибокий голос і все таке, – але він виявився дуже доброю людиною, хоча і трохи відстороненою. Іноді я відчувала, що для нього все це було не набагато реальнішим, аніж для мене.

Пізніше місіс Лайднер пояснила мені байдужість отця до розкопок. Вона сказала, що його цікавили лише, як вона їх називала, «писемні документи». Вони, ці чудернацькі люди, писали все на глині, наносячи на неї язичницькі символи, але досить зрозуміло. Збереглися навіть шкільні таблички: вони містили настанови вчителя на одній стороні й відповідь учня на звороті. Зізнаюся, це мене більше зацікавило: якось це більш по-людськи – коли ви розумієте, про що я. Отець Лавіньї обійшов зі мною розкопки і показав мені, де стояли храми, де – палаци, а де – приватні будинки, а також привів мене на місце, яке, за його словами, було раннім аккадським кладовищем. Він розмовляв у дивний, уривчастий спосіб – просто кидав шматок інформації, а потім перестрибував до іншої теми.

Він сказав:

– Дивно, що ви сюди приїхали. Що, місіс Лайднер дійсно хвора?

– Не зовсім хвора, – обережно відповіла я.

Він продовжив:

– Вона дивна жінка. І, думаю, небезпечна.

– Що ви маєте на увазі? – здивувалась я. – Небезпечна? У чому вона небезпечна?

Він задумливо похитав головою.

– Гадаю, вона безжальна, – мовив він. – Так, я думаю, вона може бути абсолютно безжальною.

– Вибачте мені, будь ласка, – обурилась я, – але я вважаю, ви говорите дурниці.

Він похитав головою і заперечив:

– Ви не знаєте жінок так, як їх знаю я.

Я подумала, що це просто смішно – почути таке від ченця. Так, звичайно, я припускаю, що він, можливо, чув багато чого у сповідях. Утім, його заява спантеличила мене, бо я не була впевнена, чи можуть ченці сповідувати, чи це лише обов’язок священиків. Я вважала його ченцем через довгу вовняну рясу – якою він підмітав бруд, – а також через чотки і все таке!