Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

– Дякую, сестро.

Потім вона сіла на ліжко і, на мій подив, почала досить детально розпитувати мене. Я кажу «на мій подив», бо, відколи вперше глянула на неї, я відчувала впевненість, що місіс Лайднер – леді. А леді, з мого досвіду, дуже рідко проявляє цікавість до чужого життя.

Але здавалося, місіс Лайднер прагнула дізнатися про мене все, що тільки можна. Де я проходила стажування і як давно це було. Що привело мене на Схід. Як сталося, що доктор Райлі порекомендував мене. Вона навіть запитала мене, чи була я коли-небудь в Америці або мала там знайомих чи родичів. Кілька запитань, які вона поставила мені, в той час здавалися абсолютно безглуздими, але згодом я зрозуміла, чому вони пролунали з її вуст.

Раптово її поведінка змінилася. Вона всміхнулася теплою сонячною усмішкою і солодко та лагідно повідомила, що дуже рада моєму приїзду, бо впевнена, що я стану для неї втіхою.

Місіс Лайднер встала з ліжка і промовила:

– Чи хотіли б ви піднятися на дах і побачити захід сонця? Зазвичай у цей час це дуже приємне видовище.

Я охоче погодилася.

Коли ми вийшли з кімнати, вона запитала:

– Чи багато було людей у потягу з Багдада? Були якісь чоловіки?

Я відповіла, що нікого особливого не помітила. Напередодні ввечері у вагоні-ресторані було двоє французів. І ще троє чоловіків, з чиєї розмови я зрозуміла, що вони мали якийсь стосунок до трубопроводу.

Вона кивнула, і з її легень вирвався ледь чутний звук. Мені здалося, місіс Лайднер зітхнула з полегшенням.

Ми піднялися на дах разом.

Там ми зустріли місіс Меркадо (вона сиділа на парапеті), а також доктора Лайднера, який схилився над рядами каміння і черепків. Серед них були якісь кам’яні штуки, які він назвав ручними млинами, товкачі, долота й кам’яні сокири, а ще безліч уламків гончарних виробів із химерними візерунками; я ніколи не бачила стільки одразу.

– Підходьте сюди, – покликала нас місіс Меркадо. – Хіба ж це не красиво?

Захід сонця і справді був прекрасний. Ближче до горизонту виднілася Гасанія – підсвічена сонцем, вона наче зійшла з казки, а річка Тигр, що текла між широких берегів, скидалася на міраж.

– Хіба не прекрасно, Еріку? – спитала місіс Лайднер.

Доктор підвів відсторонений погляд, неуважно пробурмотів: «Прекрасно, чудово» – і продовжив сортувати черепки.

Місіс Лайднер усміхнулась і промовила:

– Археологи дивляться лише на те, що лежить під їхніми ногами. Небо та небеса для них не існують.

Місіс Меркадо захихотіла.

– О, вони такі дивні, і ви про це дуже скоро дізнаєтесь, сестро, – сказала вона.

Вона помовчала і додала:

– Ми всі такі раді, що ви до нас приїхали. Ми так сильно непокоїлися через шановну місіс Лайднер, чи не так, Луїзо?

– Невже? – З голосу місіс Лайднер було зрозуміло, що вона в це не вірить.

– О, так. Їй справді було дуже погано, сестро. Різні тривоги та перепади настрою. Ви знаєте, коли мені кажуть про когось: «Це просто нерви», я завжди говорю: але що може бути гірше? Нерви – це серцевина і центр людського буття, чи не так?

«Лицемірка», – подумала я собі.

Місіс Лайднер сухо відповіла:

– Що ж, вам більше не доведеться непокоїтися за мене, Маріє. Мною тепер опікуватиметься медсестра.

– Так, звичайно, – радо погодилась я.

– Я впевнена, тепер усе зміниться, – підтримала нас місіс Меркадо. – Ми всі відчували, що їй слід звернутися до лікаря або хоч щось зробити. Її нерви справді були розхитані, чи не так, люба Луїзо?

– Настільки, що я, здається, діяла на нерви вам, – відповіла та. – Ми можемо поговорити про щось цікавіше, ніж мої жалюгідні нездужання?

Тоді я зрозуміла, що місіс Лайднер належить до тих жінок, які легко створюють собі ворогів. В її крижаному тоні лунала грубість (не те що я б засуджувала її за це), від якої жовтуваті щоки місіс Меркадо аж почервоніли. Вона щось пробурмотіла, але місіс Лайднер підвелась і приєдналася до свого чоловіка на іншому краю даху. Думаю, він і не помітив її появи, аж доки вона поклала руку йому на плече. Лише тоді він швидко звів до неї очі. На його обличчі відобразилася любов і якесь палке запитання.

Місіс Лайднер ніжно кивнула. Незабаром, рука в руці, вони подалися до дальнього парапету і нарешті разом спустилися сходами.

– Він відданий їй, чи не так? – сказала місіс Меркадо.

– Так, – погодилась я. – Це дуже приємно бачити.

Вона глянула на мене якось скоса – її погляд був дивним, у ньому світилося нетерпіння.

– Як ви вважаєте, що з нею насправді не так, сестро? – запитала вона, трохи стишивши голос.