Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

– Не думаю, що це щось серйозне, – весело відказала я. – Гадаю, вона трохи виснажена.

Місіс Меркадо досі свердлила мене очима – як тоді, за чаєм. Раптом вона запитала:

– Ви доглядаєте психічно хворих?

– О Боже, ні! – скрикнула я. – Що вас змусило про це подумати?

Вона трохи помовчала, а потім сказала:

– А вам відомо, як дивно вона поводиться останнім часом? Доктор Лайднер розповів вам про це?

Я не пліткую про роботу. З іншого боку, з мого досвіду, від родичів часто дуже важко отримати достовірну інформацію. А поки ви не знаєте правди, то змушені працювати в темряві і користі з вас небагато. Звичайно, коли з пацієнтом працює лікар, тоді все інакше. Він повідомляє вам усе, що ви маєте знати. Але цього разу лікаря не було. Доктора Райлі ніколи не залучали як спеціаліста. І в глибині душі я не була впевнена, що доктор Лайднер розповів мені все, що знав. Часто інстинкт підказує чоловікам бути стриманими, і, треба визнати, це додає їм честі. Утім, якби я знала більше, то краще розуміла б, якого курсу триматися. Місіс Меркадо (про яку я подумки зробила собі зарубку як про маленьку злостиву кицьку) явно бажала попліткувати. І відверто кажучи, я хотіла почути, що вона має сказати, – хотіла і як людина, і як професіонал. Якщо вам так легше, можете вважати, що мені просто було цікаво.

І я сказала:

– Я так розумію, місіс Лайднер останнім часом не зовсім нормально поводилася?

На це місіс Меркадо неприємно розсміялася.

– Нормально? Маю вам сказати, що ні. Вона лякала нас до смерті. Розповіла, що однієї ночі в її вікно постукали пальці. Потім з’явилася долоня без руки. А далі показалося жовте обличчя, притиснене до шибки, але коли вона кинулася до вікна, усе зникло. Ну, ви ж розумієте, для всіх нас це трохи моторошно.

– Можливо, хтось над нею пожартував, – припустила я.

– О ні, вона все це просто вигадала. А три дні тому під час вечері майже за милю звідси, у селі, хтось почав стріляти. То вона як підскочить та як заверещить – це нас всіх дуже злякало. А доктор Лайднер кинувся до неї й поводився дуже сміховинно. «Це нічого, мила, це дурниці», – повторював. Знаєте, сестро, я думаю, чоловіки іноді насправді заохочують жінок у цих істеричних вигадках. Шкода, бо це погано. Не слід заохочувати галюцинації.

– Звісно, якщо це справді галюцинації, – сухо уточнила я.

– А що ще це може бути?

Я не відповіла, бо не знала, що й сказати. Справа ставала дуже дивною. Тобто досить природно, коли людина в нервовому стані так реагує на постріли та крики. Але ця історія про примарне обличчя і долоню без руки… це вже щось інше. Я вирішила, що тут можливе одне з двох: або місіс Лайднер вигадала цю історію (як дитина, що робить спектакль, розповідаючи брехню про щось, чого насправді не сталося, щоби привернути до себе увагу), або ж це чийсь навмисний дурний жарт, як я припустила раніше. Я міркувала собі, що такий жарт може здаватися дуже смішним і вдалим для людини молодої, не надто чутливої – як-от, наприклад, для містера Колмана. Після цього я вирішила пильно стежити за ним. Дурні жарти можуть спричинити у нервових пацієнтів справжнє божевілля.

Місіс Меркадо косо глянула на мене:

– Вона здається дуже романтичною натурою, сестро, ви так не вважаєте? Це та категорія жінок, з якими завжди трапляються цікаві речі.

– І багато з нею трапилось? – уточнила я.

– Ну, її перший чоловік загинув на війні, коли їй було лише двадцять. Я думаю, це дуже зворушлива і романтична історія, а ви?

– Завжди є хтось, хто приймає калюжу за озеро, – сухо сказала я.

– О, сестро! Яке дивовижне спостереження!

І воно відповідає дійсності. Я від стількох жінок чула: «Ох, якби лишень Дональд – або Артур – або, вставте будь-яке ім’я, – був живий!» І я іноді думаю, що якби воно так і сталося, то він, найімовірніше, виявився б товстим, приземленим, запальним чоловіком середнього віку.

Темніло, і я запропонувала спуститися. Місіс Меркадо погодилась і запитала, чи не бажаю я побачити лабораторію.

– Мій чоловік зараз там, працює.

Я відповіла, що охоче сходжу туди, і ми пішли. Світло в приміщені горіло, але нікого там не було. Місіс Меркадо показала мені деякі прилади і мідні прикраси, з якими працювали археологи, а також кістки, покриті воском.

– І куди подівся Джозеф? – дивувалася місіс Меркадо.

Вона зазирнула до креслярської, де працював Кері. Коли ми ввійшли, він навіть не подивився на нас, і мене вразив вираз надзвичайної напруженості на його обличчі. У мене одразу сяйнула думка: «Цей чоловік ледве стримується. Ще трохи, і він зірветься». І я згадала, що хтось мені вже казав про його напруженість.