Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

Коли ми виходили, я повернула голову і кинула на нього останній погляд. Він схилився над аркушем паперу, міцно стиснувши губи, і туго натягнута на кістках шкіра знову, але цього разу ще сильніше, нагадала мені «голову мерця». Можливо, це було марення, але я подумала, що він схожий на старовинного лицаря, який збирається в бій і знає, що загине.

І знову я відчула його привабливість – таку надзвичайну і таку незбагненну.

Містера Меркадо ми знайшли у вітальні. Він пояснював місіс Лайднер деталі якогось нового робочого методу. Вона сиділа на дерев’яному стільці з прямою спинкою, вишиваючи квіти нитками з тонкого шовку, і мене знову вразив її дивний, тендітний, неземний вигляд. Вона здавалася радше казковою істотою, ніж людиною з плоті та крові.

Місіс Меркадо заговорила своїм високим і пронизливим голосом:

– А, ось ти де, Джозефе. Ми думали, що знайдемо тебе у лабораторії.

Він аж підскочив, і вигляд у нього був збентежений і розгублений, ніби поява дружини зруйнувала магічне закляття. Затинаючись, він пробелькотів:

– Я… я маю іти. Я саме… саме…

Він не закінчив фразу, а просто розвернувся до дверей.

Місіс Лайднер промовила своїм м’яким тягучим голосом:

– Ви повинні розповісти мені все до кінця, іншим разом. Це було дуже цікаво.

Вона звела на нас очі, досить мило, хоч і відсторонено, усміхнулась і знову схилилася над вишивкою.

За хвилину-дві вона сказала:

– Сестро, там є книжки. На будь-який смак. Оберіть собі й сідайте.

Я підійшла до книжкової полиці. Місіс Меркадо затрималася на кілька хвилин, а потім різко розвернулась і вийшла. Коли вона проходила повз мене, я побачила її обличчя, і воно мені не сподобалося. Здавалося, вона аж шаленіє від люті.

Мимоволі я згадала деякі речі щодо місіс Лайднер, на які мені натякала місіс Келсі. Не хотілося вірити в їхню правдивість, бо місіс Лайднер мені подобалась, але я однаково замислилася, чи не може бути у словах місіс Келсі дещиці істини.

Я не вважала, що місіс Лайднер сама в усьому винна, але факт залишався фактом: ані незугарна міс Джонсон, ані ця посередня мала злючка місіс Меркадо не могли з нею зрівнятися ні у шармі, ні у привабливості. Адже чоловіки залишаються чоловіками, хай де вони є. Завдяки своїй професії я швидко навчилася це помічати.

Меркадо, звісно, був для місіс Лайднер порожнім місцем, і я не вважаю, що її дійсно турбували його почуття, а от його дружину вони турбували. Якщо я не помиляюся, вона була не прихильна до місіс Лайднер і, якби могла, одразу насолила б їй.

Я подивилася на місіс Лайднер, що сиділа на стільці й вишивала свої гарні квіти – така далека і така відсторонена. Я відчувала, що повинна попередити її. Я гадала, що, можливо, вона не знає, наскільки дурними, необґрунтованими та жорстокими можуть бути ревнощі та ненависть і як мало потрібно, щоб вони спалахнули.

І тоді я сказала собі: «Емі Лезерен, ти ідіотка. Місіс Лайднер не дурна. Їй близько сорока, якщо вже не стукнуло, і вона, певно, знає про життя все».

Але я відчувала, що все-таки, можливо, вона не знає.

Вона мала такий дивний та незайманий вигляд.

Мені стало цікаво, яким було її життя. Я знала, що вона вийшла заміж за доктора Лайднера лише два роки тому. А за словами місіс Меркадо, її перший чоловік помер десь п’ятнадцять років тому.

Я підійшла і сіла біля неї з книжкою, але незабаром пішла мити руки перед вечерею. Страва була справді смачною – подали відмінне карі. Усі полягали спати рано, і я цьому зраділа, бо дуже втомилася.

Доктор Лайднер провів мене у кімнату, щоб перевірити, чи в мене є все необхідне.

Він тепло потиснув мені руку і гаряче запевнив мене:

– Ви їй подобаєтесь, сестро. Ви одразу змогли схилити її до себе. Я такий радий. Відчуваю, тепер усе буде добре.

Його завзяття було майже як у малого хлопчика.

Я також відчувала, що подобаюся місіс Лайднер, і була цим задоволена.

Але я не надто поділяла його оптимізм. Я відчувала, що в цій історії є щось більше, ніж відомо навіть йому.

Так, було щось – але я не могла вхопити, що саме. Утім, воно висіло в повітрі.

Ліжко в мене було зручне, але я не спала. Занадто багато міркувала.

Я постійно прокручувала в думках слова з вірша Джона Кітса, які мені довелося вчити у дитинстві. Я намагалася пригадати весь вірш, але постійно припускалася помилок, і це мене дратувало. Я завжди ненавиділа цей вірш – гадаю, тому, що мені довелося його вчити, хоча я цього не бажала. Але чомусь коли я прокинулася в темряві, то вперше побачила в його рядках якусь красу.