Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

– Так, вона може бути нещадною, – вів далі отець Лавіньї. – Я в цьому абсолютно впевнений. А втім, хоча вона така жорстка – як камінь, як мармур, – усе-таки вона боїться. Але чого саме?

А це, подумала я, воліли б знати ми всі!

Принаймні, можливо, знав її чоловік, але навряд чи хтось іще.

Раптом отець Лавіньї подивився на мене своїми пронизливими, темними очима.

– Тут дивно? На вашу думку, щось тут не так? Чи все цілком природно?

– Не цілком природно, – подумавши, визнала я. – Жити тут досить приємно, якщо говорити про побутові речі, але відчуття не дуже комфортні.

– Мені також тут не затишно. Я гадаю, – його іноземний акцент раптом став помітніший, – що щось назріває. Доктор Лайднер теж сам на себе не схожий. Його також щось непокоїть.

– Здоров’я його дружини?

– Мабуть, так. Але є щось більше. Існує… як мені це сказати… тривожність.

І так воно й було: я теж відчувала тривожність.

На той момент наша бесіда закінчилася, бо до нас підійшов доктор Лайднер. Він показав мені могилу дитини, яку археологи щойно розкопали. Вона мала досить жалюгідний вигляд: маленькі кістки, горщик або два, і трохи маленьких крупинок, які, за словами доктора Лайднера, були намистом із бісеру.

Розсміятися мене змусили робітники. Я ніколи не бачила такої кількості опудал: усі в довгих спідницях і ганчір’ї, а голови у них були перев’язані так, ніби у них боліли зуби. І щоразу, коли вони ходили сюди-туди, несучи кошики з землею, вони починали співати – принаймні, я гадаю, це мав бути спів – дивний монотонний спів, який лунав знову і знову. Я помітила, що у більшості очі були у жахливому стані: усі вкриті виділеннями, а один чи два робітники взагалі здалися мені напівсліпими. Я саме думала про те, які ж вони жалюгідні, коли раптом доктор Лайднер сказав: «Досить привабливі чоловіки, чи не так?» І я подумала – в якому дивному світі ми живемо і як дві різні людини можуть бачити в тому самому абсолютно різні речі. Я це не дуже добре висловила, але ви можете здогадатися, що я мала на увазі.

За деякий час доктор Лайднер сказав, що збирається повернутися додому на ранкову чашку чаю. Тож ми з ним пішли назад, і він розповів мені деякі речі про розкопки. Завдяки його поясненням я змінила свою точку зору. Я начебто почала бачити: як усе було раніше – усі ці вулиці та будинки, і він показав мені печі, де колись пекли хліб, і сказав, що араби й нині використовують такі ж.

Коли ми повернулися до будинку, місіс Лайднер уже встала з ліжка. Сьогодні вона мала кращий вигляд, не здавалася такою худою та втомленою. Чай принесли майже одразу, і доктор Лайднер розповів їй про те, що він знайшов уранці на розкопках. Потім повернувся до роботи, а місіс Лайднер запитала мене, чи не хотіла б я побачити деякі знахідки, які вони встигли зібрати на той момент. Звичайно, я сказала «так», і вона повела мене у кімнату старожитностей. Навколо лежало багато речей, і мені здалося, що це все здебільшого розбиті горщики, або ж ті, які були або зібрані під реставрацію, або вже склеєні. Я тоді подумала, що все це можна просто викинути.

– Боже, Боже, – зітхнула я, – шкода, що всі вони такі побиті, чи не так? Чи справді їх варто зберігати?

Місіс Лайднер легенько всміхнулась і сказала:

– Тільки Ерікові цього не кажіть. Горщики цікавлять його більше, ніж будь-що на світі, деякі з них – це найдавніші речі, які ми маємо, і, можливо, їм аж сім тисяч років.

І вона пояснила мені, що деякі уламки знайшли у дуже глибокому розрізі основи пагорба і що тисячі років тому їх розбили і зашарували бітумом – отже, ще тоді люди цінували свої речі так само, як і в наші дні.

– А зараз, – продовжила вона, – я покажу вам щось більш захопливе.

І вона зняла з полиці коробку і показала мені розкішний золотий кинджал з темно-синім камінням у руків’ї.

Я аж скрикнула від захвату.

Місіс Лайднер розсміялася.

– Так, золото всім подобається! За винятком мого чоловіка.

– А чому доктор Лайднер його не любить?

– Ну, по-перше, воно дорого коштує. Ми повинні заплатити робітникам, які його знайшли, стільки ж, скільки важить золото у знахідці.

– Боже милостивий! – вигукнула я. – Але чому так?

– О, так заведено. Ми таким чином запобігаємо крадіжкам. Розумієте, якби вони його вкрали, то дивилися б на нього не як на археологічну цінність, а як на предмет з дорогоцінних металів. Тому вони його розплавили б. Тож ми заохочуємо їх бути чесними.

Вона зняла ще один піднос і показала мені справді красиву золоту чашу з вибитими на ній баранячими головами.